Цветочный портал

Цветочный портал

Система органів державної влади-реферат

План
• ВЕРХОВНА РАДА УКРАЇНИ (ВРУ)
• ВИКОНАВЧА ВЛАДА: ЗМІСТ І ОСОБЛИВОСТІ ОРГАНІЗАЦІЇ
• ПРЕЗИДЕНТСТВО В УКРАЇНІ
• ПРОКУРАТУРА УКРАЇНИ
• ВИСНОВОК

ВЕРХОВНА РАДА УКРАЇНИ (ВРУ).
  Нині парламенти є в більшості країн світу. Вони різнять між собою за назвою, часом виникнення, статусом, структурою, функціями, порядком роботи, але за всіх обставин мають багато спільного як органи державної влади. 
  Серед основних загальносвітових рис нашого парламенту є риси, властиві лише йому або принаймні частині сучасних парламентів. Зокрема, за Конституцією України Верховна Рада – 1)є єдиним органом законодавчої влади; 2)вона на відміну від більшості парламентів світу не визначається конституційно як представницький орган державної влади; 3)Верховна Рада України є пріоритетним органом у системі органів державної влади; 4)Верховна Рада відповідно до Конституції України є однопалатним парламентом, який обирається на чотири роки. Конституція України, визначаючи статус Верховної Ради – парламенту України (ст. 73), характеризує його насамперед як єдиний орган законодавчої влади в Україні. 
  Особливістю українського парламенту за Конституцією України є також його однопалатність, яка згодом має зазнати змін відповідно до рішень всеукраїнського референдуму від 17 квітня 2000 року. 
  Колегіальний характер Верховної Ради України полягає в її складі й порядку роботи. Зокрема, Верховна Рада України складається з 450 народних депутатів України і є повноважною за умови обрання не менш як двох третин від її конституційного складу. Закони та інші акти Верховна Рада України приймає більшістю від її конституційного складу, крім випадків, передбачених Конституцією.
  Про представницький характер Верховної Ради свідчить наявність у ній депутатських фракцій і груп, які представляють відповідні політичні сили і верстви населення, зв’язки народних депутатів з виборцями в одномандатних округах, виступи народних депутатів у парламенті від імені виборців тощо. Тому можна стверджувати, що уникнення характеристики чинною Конституцією парламенту як представницького органу державної влади було не відмовою Конституції від цієї традиційної риси нашого парламенту, агітації реакцією на колишній статус парламенту, на його фактично символічний характер, на його статус як головним чином представницький орган державної влади і лише частково як орган законодавчої влади. 
  Серед визначальних рис конституційно-правового статусу Верховної Ради України чільне місце посідає виборний та представницький характер українського парламенту. 

Функції парламенту.
Однією із ключових проблем теорії парламентаризму є проблема дослідження функцій парламентів. Загальновизнаними функціями парламенту є законодавча, представницька, установча, бюджетно-фінансова, зовнішньополітична.
  Верховна Рада України визначена як єдиний орган законодавчої влади. Представницька функція парламенту в ній навіть не названа. Хоча парламент має право вирішувати будь-яке питання від імені народу і в інтересах народу. 
  Про наявність інших об’єктивних функцій парламенту ( економічної, соціальної, культурної ) поряд із його законодавчою діяльністю свідчать, зокрема, їх повноваження щодо затвердження загальнодержавних програм економічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля тощо. 
  Але головними функціями парламенту, які нерідко вважають єдиними, є його владні функції, які слід розрізняти за способами і засобами діяльності парламенту, 
тобто за змістом, функціями влади, зокрема законодавчої її гілки. До владних функцій парламенту належать, зокрема, законодавча, представницька, установча функція, функція парламентського контролю, бюджетно-фінансова, судова функції.
  Свою назву законодавча гілка влади отримала насамперед завдяки законодавчій функції. Головним напрямом діяльності Верховної Ради України є прийняття законів (ст. 75, 85, 92 ). Пріоритетним напрямом законодавчої функції Верховної Ради України є внесення змін до Конституції України у межах і порядку, передбачених розділом ХІІІ Основного Закону України. Процедура прийняття таких законів максимально ускладнена, оскільки метою їх прийняття є здійснення установчої влади. Так, відповідно до ст. 92 Конституції України виключно законами є насамперед: права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов’язки громадянина; громадянство; правосуб’єктність громадян, статус іноземців та осіб без громадянства; права корінних народів і національних меншин.
  Таким чином, виключно законами визначаються найважливіші питання державного і суспільного ладу.  
  З огляду на представницьку природу Верховної Ради України, то можна сказати, що змістом представницької функції українського парламенту є вираження на загальнонаціональному рівні різних політичних, економічних суспільних інтересів та їх узгодження. Метою здійснення цієї функції парламенту є його перетворення в структурований представницький орган держави, де узгоджуються головні політичні напрями, які встигли набути силу в народі, а тому мають значення і для держави. Важливим елементом у механізмі здійснення представницької функції є відповідна підготовка народних депутатів України, яка в свою чергу виявляється на усіх рівнях діяльності парламенту і насамперед пов’язана з інформаційно-політичною функцією парламенту.  
  Впливову роль відіграє функція парламентського контролю. Критерієм виділення контрольної функції є її мета – виконання ролі противаги виконавчій владі в системі поділу державної влади. Відповідно до ст. 8.1.1 Регламенту Верховної Ради України парламент здійснює контроль через свої структурні інститути: Рахункову палату, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, комітети, тимчасові слідчі комісії. Традиційним напрямом контрольної діяльності Верховної Ради України є здійснення контролю за Кабінетом Міністрів України відповідно до ст. 113 Конституції України.  
  Бюджетно-фінансова функція. До компетенції Верховної Ради України належить визначення основних напрямів бюджетної політики, розгляд проекту бюджету, внесення змін і доповнень до нього, затвердження цього бюджету, контроль за виконанням бюджету, затвердження звіту про виконання бюджету. Для контролю і обліку фактичного використання коштів і забезпечення ефективного виконання бюджетів застосовується ряд механізмів контролю за фактичним використанням коштів. 
  Все більшого визнання набуває інформаційна функція. Так, відкритість і гласність як фундаментальні принципи функціонування законодавчої влади в усіх сферах її діяльності закріплені у ст. 84 Конституції України.
  Отже, роль Верховної Ради України має зростати і в державі, і в суспільстві. Він має всебічно виражати загальнодержавні і регіональні інтереси політичного, економічного, соціального, культурного характеру, а також слугувати каналом зв’язку між державою і народом.  
  Відповідно до положень пункту 20 частини першої ст. 25 Конституції України  
організація і порядок проведення виборів визначаються виключно законами України. Новою Конституцією України, прийнятою 28 червня 1996 року закладено основні принципи і засади проведення виборів в України, чим створено основу для розгортання нового після конституційного етапу розвитку законодавства України, в тому числі проведення законотворчих робіт у сфері парламентського виборчого права.
  Нині до Верховної Ради України обирається 450 депутатів, з них 250 – в одномандатних виборчих округах і 225 – за списками кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків партій у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на основі пропорційного представництва. тобто сьогодні на виборах народних депутатів України застосовується змішана мажоритарно-пропорційна система. 
  Водночас слід мати на увазі, що в України, на жаль, поки що виборчі кампанії пов’язуються не тільки з виборчим процесом, агітації й набувають форми законодавчо-виборчої гри. 
  Відповідно до ст. 76 Конституції та ст. 3 Закону України „Про вибори народних депутатів України „, народним депутатом може бути обраний громадянин України, який на день виборів досяг двадцяти одного року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх п’яти років. Не може бути обраний депутатом громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку.
  Рівність голосів на виборах народних депутатів України забезпечується, зокрема, утворенням одномандатних виборчих округів з приблизно однаковою кількістю виборців, тобто за єдиними нормами представництва, окремо для кожного виду виборів, створення рівних можливостей для кандидатів під час реєстрації їх виборчими комісіями, при веденні передвиборної агітації тощо.
  Нині на виборах народних депутатів України кожний виборець має два голоси – по одному в одномандатному та багатомандатному загальнодержавному виборчих округах.
  Принцип прямого виборчого права визначає право громадян обирати кандидатів на виборах безпосередньо.
  Вибори до Верховної Ради України інституюються у вигляді виборчого процесу, що передбачає відповідно ряд стадій. 
  Перша стадія – проголошення або призначення виборів народних депутатів України. 
  Друга стадія виборів передбачає формування територіальної основи виборів – затвердження або утворення виборчих одиниць. Ними є : виборчі округи та виборчі дільниці.
  Третя стадія виборів народних депутатів України – створення виборчих органів, на які за законом покладається організація та проведення виборчого процесу. Створення системи виборчих комісій завжди залежить від двох чинників: виду виборів і адміністративно-територіального устрою держави. 
  Відповідно до Законів України „Про вибори народних депутатів України”, „Про Центральну виборчу комісію” організацію і проведення виборів народних депутатів України забезпечують Центральна виборча комісія, окружні виборчі комісії, дільничні виборчі комісії. Четверта стадія виборів до Верховної Ради України пов’язана з процесом складання списків виборців. У конституційному праві зарубіжних країн ці стадію прийнято називати – стадія реєстрації виборців. В Україні традиційно, в тому числі на виборах народних депутатів України, використовується публічний, так званий примусовий, порядок складання списків виборців, однаковий для всіх видів виборців. 
Однією із найважливіших стадій виборчого процесу виступає стадія висування і
реєстрації кандидатів на виборчі посади. 
  Відповідно до Закону України „Про вибори народних депутатів України”, в основу якого покладено змішану, мажоритарно-пропорційну систему, на виборах до Верховної Ради України закладено механізм висування кандидатів, який передбачає можливість висування кандидатів двома шляхами, зокрема багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі та одномандатних виборчих округах.
  України багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі право висування кандидатів у депутати належить виключно політичним партіям та виборчим блокам партій. 
  В одномандатних виборчих округах право висування кандидатів належить громадянам України за умов додержання ними вимог щодо права обирати і бути обраним таким шляхом самоврядування. 
  Особа, що виконала всі необхідні умови у межах певного, встановленого законом часу, реєструється відповідним виборчим органом і отримує з моменту реєстрації офіційний статус кандидата. 
  Передвиборна агітація може здійснюватись у будь-яких формах і будь-якими засобами, що не суперечать Конституції та законам України.
  Законодавством про вибори до органів державної влади запроваджено процедуру жеребкування для визначення черговості участі кандидатів на телебаченні, радіо, при друкуванні передвиборних програм тощо. Передвиборна агітація фінансується за змішаним принципом: по-перше, за рахунок коштів Державного бюджету України; по-друге, за рахунок коштів політичних партій, виборчих блоків партій, пожертвувань фізичних та юридичних осіб. 
  Забезпеченню принципу рівності можливостей кандидатів на виборах сприяє також встановлення законодавством певних обмежень ведення передвиборної агітації. 
  Найголовніша стадія виборів народних депутатів України – голосування, оскільки саме з ним пов’язаний власне акт волевиявлення. За Законом голосування проводиться у день виборів або у день повторного голосування. Кожний виборець на виборах народних депутатів України отримує відповідно по два виборчі бюлетені: один для голосування на виборах у одномандатному і другий для голосування по виборах у багатомандатному загальнодержавному виборчих округах. Підрахунок голосів виборців здійснюється виключно членами дільничних виборчих комісій на їх засіданнях. Центральна виборча комісія підбиває підсумки виборців і реєструє всіх осіб, обраних народними депутатами України.
  Загальний кількісний склад і кількісний склад нижніх палат парламентів практично завжди є більшим, ніж у верхніх палатах. Щодо якісного складу Верховної Ради України, то він не може суворо регламентуватися, оскільки вибори до парламенту є вільними і демократичними. 
  Однією з найважливіших рис парламенту України є його структура. Структуризація парламенту має на меті, як правило, створення на основі коаліції фракцій або окремою фракцією парламентської більшості, яка бере на себе відповідальність перед народом за формування державної політики, керівництво парламентом і формування уряду. 
  Щодо структури Верховної Ради України, від якої також залежить ефективність її діяльності, необхідно зауважити, що точки зору науковців стосовно цього питання не збігалися, як у процесі прийняття Конституції, так і тепер. Головним питанням структури українського парламенту нині є його поділ на палати як головні самостійні 
структурні елементи. Верховній Раді, як і будь-якому однопалатному парламенту, властиві нині загальнопарламентські інститути загальної 
компетенції. Ними насамперед є: Голова Верховної Ради України, Перший заступник і заступник Голови, та апарат парламенту. Нині Головою Верховної Ради України є В. Литвин.
  Досліджуючи діяльність Верховної Ради України, необхідно звернути увагу на такі важливі структурні інститути, як депутатські фракції, групи та комітети. Депутатські фракції та групи є передусім особливими її структурними інститутами, оскільки вони, поділяючись між собою, відображають весь спектр політичних сил парламенту як єдиного загальнонаціонального, колегіального, представницького органу державної влади, де представлені різні політичні, економічні, соціальні інтереси народу України. Ще одним важливим структурним інститутом Верховної Ради України є комітети. Але правовий статус комітетів потребує зміцнення. 
  Одним із шляхів підвищення ефективності діяльності законодавчої влади в Україні є створення професійно підготовленого та добре обізнаного допоміжного апарату, працівники якого мають бути пропорційно розподілені між керівництвом, фракціями та комітетами Верховної Ради України. 

ВИКОНАВЧА ВЛАДА: ЗМІСТ І ОСОБЛИВОСТІ ОРГАНІЗАЦІЇ
  Суспільна роль виконавчої влади серед, гілок державної влади визначається тим, що саме у процесі її реалізації відбувається реальне втілення в життя законів та інших норма¬тивних актів держави, практичне застосування важелів державного регулювання і управління важливими проце-сами суспільного розвитку.
Сам характер виконавчої влади, що зумовлений її об'єктивним призначенням — виконанням законів та інших правових актів, підтверджує єдність цієї гілки влади зі змістом управлінської діяль-ності держави. Тому визнання змістовного зв'язку виконавчої вла¬ди з державним управлінням є однією з ключових передумов пра¬вильного розуміння суті виконавчої влади.
  Із запровадженням в Україні конституційного принципу поділу державної влади, вид діяльності, що раніше визначався як „державне управління”, почали тлумачити як „виконавча влада”. Проте ці категорії за своїм змістом не збігаються. Частина функцій державного управління реалізується за межами виконавчої влади і водночас частина функцій виконавчої влади може реалізовуватись за межами дер¬жавного управління. В цьому полягає складна діалектика співвідно-шення понять „виконавча влада” і „державне управління”. Інакше кажучи, влада за змістом є єдиною, а принцип поділу державної влади є не більш ніж теоретичним постулатом, який дає змогу певним чином будувати державний механізм та організовувати його функціонування. Цей принцип означає, що державна влада реалізується через певні види державних органів.
  З формуванням ефективно працюючої системи органів виконавчої влади (або інакше — органів державного управління) пов'язані великі надії, оскільки саме в цьому полягає реальний засіб зміцнення виконавчої влади. Вирішенню даного завдання має спри¬яти закріплена в Конституції України модель організації виконав¬чої влади, яка спирається, зокрема, і на наведені вище аспекти розу¬міння системи органів виконавчої влади. Найповніше реалізовано перший із зазначених аспектів, пов'я¬заний з відокремленням органів виконавчої влади від інших видів державних органів. Це досягнуто в тексті Конституції шляхом: по-перше, використання узагальнюючого для усіх органів держави терміна "органи державної влади" (ст. 5); по-друге, виділення се¬ред останніх таких видів, як "органи законодавчої, виконавчої та судової влади" (ст. 6).
  У змісті самої виконавської вертикалі першорядне значення має чітке визначення її найвищої структурної ланки, яка має виконувати в системі роль керуючого центру. Причому з точки зору науково-системної ідеології найкращі результати діяльності ієрархічно організованої системи можуть бути забезпечені за умови її моноцентричної, а не поліцентричної структурної побудови. Тобто умови, коли усі структурні ланки системи підлягають керуючому впливу з одного владно-організаційного центру, а не з кількох. Виходячи зі встановленої Конституцією України республіканської форми державного правління змішаного — президентсько-парламентського типу, яка закономірно пов’язана з так званим дуалізмом виконавчої влади, слід зазначити, що в основу управлінської вертикалі покладено модель своєрідного „подвійного центру”. Тобто такого, який складається з двох функціонально поєднаних суб'єктів — Президента України і Кабінету Міністрів України (уряду).
  Специфічність даної моделі в тому, що відношення цих суб'єктів до гілки виконавчої влади не є однаковим. Так, уряд входить до даної гілки влади саме як окрема структурна ланка системи органів виконавчої влади і до того ж є вищим органом в цій системі. Що ж стосується Президента, то його становище складніше. Хоча йому надані досить широкі повноваження у сфері виконавчої влади, це аж ніяк 
не свідчить про те, що Президент набув ознак "органу" вико¬навчої влади, а тим паче — "глави" цієї гілки влади.
  У Конституції враховані складні і специфічні відносини поста Президента і виконавчої гілки влади. Реальне становище Прези¬дента полягає в тому, що його статус не уособлюється жодною гілкою влади, а виступає статусом глави держави, але із значними компетенційними преференціями (насамперед установчими і кад¬ровими) щодо виконавчої влади.
  Інакше кажучи, Президент віднесений до виконавчої влади лише функціонально, тобто через певний обсяг своїх повноважень (ком¬петенції). Але він не віднесений до неї структурно, тобто як окрема структурна ланка системи органів виконавчої влади. До речі, саме тому в Конституції України немає визначення Президента як "гла¬ви виконавчої влади". І це — цілком закономірне і правильне рішен¬ня. Адже "глава" гілки влади — це такий суб'єкт цієї влади, який є вищою структурною ланкою певної системи органів, що супере¬чить дійсному стану речей.
  Відсутність у Конституції України наведеного визначення ста¬тусу Президента дає змогу заперечити різним спробам встановления відносин підпорядкованості між Кабінетом Міністрів і Прези¬дентом України. Звідси — підпорядкованість Кабінету Міністрів Президентові свідчить про те, що останній є вищою структурною ланкою щодо уряду. Звідси, до речі, випливає розуміння того, що категорії „ носій повноважень виконавчої влади „ і „орган виконавчої влади „ не повністю збігаються. Зокрема, це наочно підтверджується на прикладі поста Президента, який є "носієм повноважень" але не є "органом виконавчої влади”.
  Згідно з моделлю "подвійного центру" зрозуміло, що правовий статус уряду, який очолюється Прем'єр-міністром, не може і не повинен мати якогось другорядного значення у сфері виконавчої влади. Навпаки, саме Кабінет Міністрів має бути вищою структурною ланкою державного управління, на яку покладається практичне здійснення усіх основних повноважень виконавчої влади. В тому числі і тих, які віднесені до відання Президента України, але не є його виключно одноособовими преференціями, такими, наприклад, як його права на кадрові призначення.
  Останнім часом стан функціонування виконавчої влади в Україні характеризувався тим, що рівень її організуючого впливу на суспільні процеси не задовольняв потреби динамічного розвитку громадянського суспільства, енергійного формування соціально-економічного укладу та демократичної, соціальної, правової дер¬жави. Упродовж останніх років не вдалося досягти такого рівня організації виконавчої влади, коли б її суб'єкти створили функціо¬нально достатню та структурно несуперечливу систему. І це виявляєть¬ся у недосконалості стану багатьох складових елементів механізму державного управління в нашій країні.
Подоланню такого становища у сфері виконавчої влади має сприяти здійснення адміністративної реформи. Її метою є поетапне створення на наукових принципах більш ефективної демократич¬ної системи державного управління, яка має бути достатньо про¬зорою для громадськості, а витрати на її утримання повинні бути адекватними фінансово-економічному стану держави. Початком практичного здійснення адміністративної реформи слід вважати прийняття Указу Президента України від 22 липня 1998 р. "Про заходи щодо впровадження Концепції адміністратив¬ної реформи в Україні". Цим Указом було схвалено основні поло¬ження Концепції адміністративної реформи, яка була розроблена створеною на рік раніше (у 
липні 1997р.) Державною комісією з проведення в Україні адміністративної реформи. Головною особливістю адміністративної реформи в Україні є те що вона почалася з вищих ланок системи органів виконавчої влади. При цьому її концептуальні засади певною мірою враховують, що дійсно науковий підхід до радикального реформування управлінського апарату - як системи органів виконавчої влади має базуватися на системній ідеології, головним в якій є виявлення та підтримування так званих інтегративних властивостей (ознак, якостей) апарату.Вирішальною передумовою системного реформування управлінського апарату є оцінювання фактичної результативності діяльності апарату з точки зору ефективного забезпечення ним нагальних по¬треб зовнішнього керованого середовища - економічного, політич¬ного, соціального, культурно-духовного з метою зростання якості життя кожної людини та суспільства в цілому.
  Ключовий характер для закріплення правово¬го статусу Кабінету Міністрів України має його конституційне визначення як "вищого органу у системі органів виконавчої влади (ст. 113 Конституції). Тим самим, по-перше, визначається, що Кабінет Міністрів України посідає місце вищої ланки відносно всіх інших органів виконавчої "вертикалі", тобто він очолює систему даних органів. Інакше кажучи, Кабінет Міністрів виконує роль "уряду". Це поняття у розумінні вищого колективного суб`єкта виконавчої влади є родовим для будь-якої форми держави правління, хоч і отримує в різних країнах різні назви. Відсутність у згаданій конституційній статті прямої характеристики Кабінету Міністрів як "уряду" не заперечує прийнятності саме такої його неформальної оцінки, але і не дозволяє офіційно використовувати термін „уряд” як паралельну назву Кабінету Міністрів України. По-друге, визначення Кабінету Міністрів України "вищим органом у системі органів" закономірно передбачає наявність органів нижчого рівня, оскільки ієрархічність структурного устрою є органічною властивістю будь-якої цілісної управлінської системи. Відповідно до тексту Конституції України система органів виконавчої влади охоплює, поряд з "вищим" органом, також "інші", включаючи до них "центральні" і "місцеві", органи виконавчої влади. По-третє, шляхом визначення Кабінету Міністрів вищим орга¬ном у системі органів виконавчої влади цілком враховується об'єктивна наявність згадуваного вище дуалізму виконавчої вла¬ди на рівні її вищих суб'єктів, тобто певного розподілу повнова¬жень цієї гілки влади між Президентом України і Кабінетом Міністрів України.
  З точки зору забезпечення ефективної взаємодії органів вико¬навчої "вертикалі" треба акцентувати увагу на тому, що при кон¬ституційному закріпленні функцій Кабінету Міністрів щодо керівництва центральними і місцевими органами виконавчої влади (п. 9 ст. 16) не зазначена така важлива функція, як контроль з боку Кабінету Міністрів за роботою органів нижчого рівня. Контроль означає постійне спостереження за ходом і наслідками цієї роботи, усунення можливих її відхилень від бажаного стану. Такий контроль супроводжується при необхідності також вимогами звітування органів нижчого рівня перед Кабінетом Міністрів. Зокрема, згідно зі ст. 118 Конституції України голови місцевих державних адміністрацій "підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня" (частина п'ята), і місцеві державні адміністрації "підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня" (частина сьома). Особливе правове становище окремих центральних або місцевих органів виконавчої влади має визначатися виключно спеціальними законами.
Слід врахувати, що наведений в ст. 116 Конституції України перелік цілей, завдань і функцій Кабінету Міністрів є відкритим, тобто невичерпним, оскільки Кабінет Міністрів також виконує й інші функції, визначені не тільки Кон¬ституцією та законами України, а й актами Президента України.
  Серед законодавчих актів, в яких додатково визначаються функції Кабінету Міністрів, центральне місце посідає Закон Ук¬раїни "Про Кабінет Міністрів України", в якому мають детальні-ше, ніж у Конституції, висвітлюватися не лише завдання, функції і повноваження, а й організація та порядок діяльності Кабінету Міністрів.
  Ще одна суттєва особливість правового статусу Кабінету Міністрів полягає в тому, що будь-який акт Кабінету Міністрів може бути скасований Президентом України за його вільним розсудом, тобто без будь-якого обмеження мотивів такого скасування (п. 16 ча¬стини першої ст.106 Конституції), включаючи, природно, і мотиви невідповідності, порушення чи суперечності із законами або актами Президента України. В основу проведення організаційних змін у Кабінеті Міністрів та в його апараті має бути покладено чітке уявлення про сукупність функцій уряду, визначених Конституцією та законами України. Зокрема, слід розмежувати такі групи функцій.
 функції Кабінету Міністрів України як колегіального органу, які виконуються шляхом проведення засідань уряду. До цієї групи функцій належать, зокрема: вироблення і реалізація політики уряду; прийняття актів (постанов і розпоряджень) Кабінету Міністрів; реалізація права законодавчої ініціативи; обговорення найважливі¬ших питань життя держави та суспільства, а також діяльності самого Кабінету Міністрів; заслуховування звітів членів Кабінету Міністрів та керівників центральних і місцевих органів виконавчої влади.
 функції Кабінету Міністрів України, які виконують члени уря¬ду. Виходячи з стратегічного завдання Кабінету Міністрів, що полягає у виробленні політики уряду та її здійсненні, до цієї групи функцій належать: керівництво з боку Прем'єр-міністра ро¬ботою Кабінету Міністрів, його апарату; спрямування, координа¬ція та контролювання діяльності центральних та інших підвідом¬чих Кабінету Міністрів органів виконавчої влади; ведення переговорів, підписання міжнародних договорів від імені Кабіне¬ту Міністрів.
  Зміни в організації роботи Кабінету Міністрів обумовили напрями реорганізації апарату Кабінету Міністрів. Завданням апарату є організаційне, інформаційно-аналітичне, правове, матеріально-технічне обслуговування Кабінету Міністрів, його комітетів. Запроваджена назва апарату Кабінету Міністрів - Секретаріат цілком відповідає визначеним для нього завданням та функціям. Секретаріат допомагає Прем'єр-міністру та віце-прем'єр-міністрам в організації роботи уряду; забезпечує, щоб про документи, які подаються до Кабінету Міністрів та комітетів, були поінформовані всі відповідні міністри і міністерства; забезпечує документування рішень Кабінету Міністрів та комітетів, надсилання цих рішень до міністерств і отримання урядом інформації про їх виконання; організовує зв'язок між віце-прем'єр-мигістрами та міністрами щодо здійснення рішень урядових комітетів; забезпечує зв'язок з Апаратом Верховної Ради та Адміністрацією Президента і забезпечує, щоб їх було поінформовано про рішення Кабінету Міністрів; за¬безпечує правову експертизу проектів рішень Кабінету Міністрів. Очолює Секретаріат державний службовець найвищого посадового рівня — Держав¬ний секретар Кабінету Міністрів. Він не має обов'язково звільня¬тися з посади з мотивів формування нового складу Кабінету Міністрів чи обрання нового Президента України.
  Нормативно-правову основу взаємодії органів виконавчої вер¬тикалі складають компетенційні закони, тобто закони про організацію, повноваження і порядок діяльності органів виконавчої влади.
  Зараз невідкладно треба зосередити увагу на проблемах, які виникають у системі "уряд — центральні органи виконавчої влади”. В Конституції уряд і міністерства віднесені до різних щаблів ієрархії виконавчої влади. За своєю суттю адміністративна реформа передбачає, по-перше, наближення апарату виконав¬чої влади до потреб суспільства і кожної окремої людини; а, по-друге, створення такої системи державного управління, яка відповідала б стандартам демократичної, правової держави із соціально орієнтованою ринковою економікою. На жаль, саме в та¬кому, демократичному вимірі здійснення адміністративної реформи зустрічає найбільше ускладнень і потребує суттєвої активізації та поглиблення.
  Такий підхід потребує якісно нового погляду на сутність та функціональну орієнтацію виконавчої влади. Цей погляд полягає в тому, що виконавча влада має бути спрямована не стільки на організацію управління суспільними справами з боку держави, скільки на виконання державою функцій щодо: створення належних умов для повноцінної реалізації громадянами в сфері стосунків з державними органами своїх прав і свобод; надання населенню (фізичним і юридичним особам) багатоманітних управлінських послуг; здійснення цілеспрямованого "внутрішнього" контролю за виконанням управлінськими органами, їх посадовими особами покладених на них обов'язків стосовно забезпечення прав і свобод громадян; вжиття відповідних заходів адміні¬стративного реагування у випадках оскарження громадянами рішень, дій та бездіяльності, що порушують їх права і свободи.

  Місцеві державні адміністрації при здійсненні своїх повнова¬жень підконтрольні Кабінету Міністрів України. Формою такого контролю є інформація та щорічне подання місцевими державни-ми адміністраціями звітів Президенту України і Кабінету Міністрів України про виконання покладених на них повноважень, а також про суспільно-політичний, соціально-економічний розвиток відпо¬відної території. Контрольна функція вищих органів виконавчої влади за місце¬вими державними адміністраціями, їх формуванням і діяльністю має вияв у призначенні на посаду голів місцевих державних адмініст¬рацій, яке здійснює Президент України за поданням Кабінету Міністрів України. Відповідно до ст.8 Закону України "Про місцеві державні адміністрації" кандидатури на посади голів обласних дер¬жавних адміністрацій виносяться на розгляд Кабінету Міністрів України Прем'єр-міністром України, а на посади голів районних державних адміністрацій виносяться головами відповідних обласних державних адміністрацій. В ієрархічній структурі органів виконавчої влади законодавчо закріплюється і функція контролю, яка здійснюється цим органом щодо підпорядкованих органів.
  Обласні державні адміністрації в межах своїх повноважень здійснюють контнтроль за діяльністю районних державних адміністрацій, які, крім систематичного подання інформації про свою діяльніст щорічно звітують перед ними. Законом України "Про місцеві державні адміністрації" у ст.16 визначаються повноваження щодо здійснення державного контролю місцевими державними адміністраціями. У межах, визначених Конституцією і законами України, місцеві державні адміністрації здійснюють на відповідній території контроль за: збереженням і раціональним використанням державного майна; станом фінансової дисципліни обліку та звітності; виконанням державних контрактів і зобов'язань перед бюджетом; належним і своєчасним відшкодуванням шкоди заподіяної державі; використанням та охороною земель, лісів, надр, води, атмосферного повітря, рослинного і тваринного світу та інших природних ресурсів; охороною пам'яток історії та культури, збереженням житлового фонду; додержанням виробниками продукції стандартів, технічних умов та інших вимог, пов'язаних з якістю та сертифікацією; додержанням санітарних та ветеринарних правил, збиранням, утилізацією і захороненням промислових, побутових та інших відходів, додержанням правил благоустрою, додержанням архітектурно-будівельних норм, правил і стандартів, правил торгівлі, транспортного, комунального обслуговування, законодавства про захист прав споживачів; законодавства з питань науки, мови, реклами, освіти, культури, охорони здоров'я мате¬ринства та дитинства, сім'ї, молоді та неповнолітніх, соціального захисту населення, фізичної культури і спорту; охороною праці та своєчасною і не нижче визначеного державою мінімального розміру оплатою праці; додержанням громадського порядку, правил тех¬нічної експлуатації транспорту та дорожнього руху; законо¬давства про державну таємницю та інформацію.
  У Законі України "Про місцеві державні адміністрації" знайшли врегулювання відносини з питань підконтрольності місцевих дер¬жавних адміністрацій вищим органам виконавчої влади, здійснен¬ня повноважень місцевих державних адміністрацій керівниками те¬риторіальних органів міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, а також відносини між місцевими державними адміністраціями різного територіального рівня. Зокрема, згідно зі ст. 31 та 31 Закону України "Про місцеві державні адміністрації” місцеві державні адміністрації та їх голови при здійсненні своїх повноважень підзвітні і підконтрольні Кабінету Міністрів. Вони взаємодіють із відповідними міністерствами та іншими центраяьними органами виконавчої влади, а їх структурні підрозділи підзвітні і підконтрольні відповідним міністерствам та іншим центральним органам виконавчої влади. У цьому законі знайшли своє відображення не лише суб'єкти контролю, а і методи та форми його проведення, що на сьогодні дуже актуально. 
  Отже, функція контролю має закріплення в Конституції України, законах та підзаконних актах, що регулюють діяльність органів виконавчої влади. Одначе є потреба в норматививному акті, який би закріпив основні принципи контролю, механізм його проведення та координацію здійснення у всіх сферах і галузях управлінської діяльності. Сьогодні загальновизнано, що існуюча в Ук¬раїні система державного управління залишається в цілому неефек¬тивною, в ній поєднуються як інститути, що дісталися у спадок від радянської доби, так і нові інститути, що сформувалися у період незалежності України. Ця система є внутрішньо суперечли¬вою, незавершеною, громіздкою і відірваною від людей, внаслідок чого існуюче державне управління стало гальмом у проведенні кон-структивних соціально-економічних і політичних реформ. Тому по¬стала необхідність комплексної перебудови існуючої в Україні сис¬теми державного управління всіма сферами суспільного життя. Йдеться про реформування всіх інститутів державної влади: зако¬нодавчої, виконавчої, судової. Відповідно до указу Президента України Л.Д. Кучми від 7 лип¬ня 1999 р. діє Державна комісія з проведення в Україні адміністра¬тивної реформи12. Нею розроблена концепція адміністративної ре-форми та заходи щодо її проведення. Метою адміністративної реформи, як це визначено в концепції, є поетапне створення такої системи державного управління, що забез¬печить становлення України як високорозвинутої, правової, цивілізо¬ваної європейської держави з високим рівнем життя, соціальної ста¬більності,культури та демократії, дасть змогу стати їй впливовим чинником у світі та Європі. Її метою є також формування системи державного управління, яка стане ближчою до потреб і запитів людей, а головним пріоритетом її діяльності буде служіння народові, національним інтересам. За час, що минув, зроблені тільки перші кроки на визначеному шляху адміністративної реформи. Вони стосуютьсялише централь¬них органів виконавчої влади і фактично зведені до разової акції — ліквідації певних міністерств, відомств, зміни змісту, форм і методів їх функціональної діяльності. Укази Президента, що прийняті в грудні 1999 р., значно поглиблюють адміністративну реформу, в них більш чітко визначено склад Кабінету Міністрів України, місце міністерства в системі центральної виконавчої влади, роль і відпові¬дальність міністра як члена Кабінету Міністрів України, порядок вирішення кадрових питань. Однак стан справ прак¬тично не поліпшується. Після прийняття Постанови Кабінету Міністрів України від 26 лютого 2000 р. № 403 про скорочення працівників органів вико¬навчої влади до 180 724 одиниць тільки за наступні чотири місяці ця кількість збільшена на 2519 одиниць. Реформа системи державного управління може дати суспільний ефект, коли одночасно будуть реформуватися всі гілки державної влади, рішуче реформуватися система державної служби і передусім повинні бути ліквідовані грунт і умови, що породжують бюрократизм і корупцію. 
  Отже, роблячи висновок про діяльність органів виконавчої влади, можна сказати, що основним напрямком цієї діяльності є реалізація двох функцій: виконавчої та розпорядчої. А саме, що ці органи виконують нормативні приписи та акти законодавчої влади, а також для виконання цих актів від свого імені видають управлінські акти та дають відповідні розпорядження.  

ПРЕЗИДЕНТСТВО В УКРАЇНІ.
  Інститут президентства посідає особливе місце в системі органів державної влади. Він за загальною думкою не уособлює окремого виду державної влади, але бере участь у здійсненні майже всіх загальновизнаних видів влади в межах наданих повноважень. Для України цей інститут є відносно новим і перебуває в стадії становлення, як і Українська держава. Відповідно проблеми щодо цього інституту, його статусу, виборів, функцій все більше привертають увагу дослідників. Становлення інституту Президента України було ключовим у реформуванні державної влади, пов’язаному з проголошенням її незалежності та зміною конституційного ладу України.
Вибори Президента в Україні.
  Характер виборів Президента зумовлюється в кожній країні насамперед його статусом: глави держави і глави виконавчої влади або іншим статусом. Якщо Президент є лише главою держави, то він обирається її парламентом. Якщо ж Президент є главою держави і главою виконавчої влади, то він обирається народом, тобто громадянами відповідної держави.
  Відповідно до ст..103 Конституції Президент України обирається на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п’ять років. Принцип загальності виборів Президента передовсім означає, право обирати мають громадяни України , яким а день проведення виборів виповнилось 
вісімнадцять років. Не мають права голосу громадяни, визнані судом недієздатними.
  Разом з тим чинна Конституція передбачає низку умов, яким має відповідати кандидат на пост Президента, зокрема, щодо віку, місця народження, володіння державною мовою тощо. 
  Президентом може бути обраний громадянин України , який на день проведення виборів досяг тридцяти п’яти років, має право голосу, проживає в Україні протягом останніх десяти років перед днем виборів та володіє державною мовою.  
  Одна й та сама особа не може бути Президентом України більше ніж два строки підряд. 
Функції і повноваження Президента України. 
 Основні функції і повноваження Президента України визначаються Конституцією. за Конституцією, Президент є главою держави і виступає від її імені. Він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина. Президент забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави (згідно ст. 102, 106 Конституції України ).
  Як глава держави Президент України має ряд повноважень щодо призначення й оголошення виборів і референдумів як форм безпосередньої демократії та щодо формування і функціонування органів державної влади. Особливе місце серед повноважень президента в кожній країні посідають його повноваження щодо парламенту, зокрема, право розпускати парламент, яке мають глави держав у парламентських та напівпрезидентських республіках. Це право глав держав вважається істотним важелем у системі стримань і противаг у їх відносинах з парламентом. Ряд повноважень Президента України стосуються його права впливу на законодавчу та іншу діяльність Верховної Ради. Пріоритетним серед них є право законодавчої ініціативи. До того ж в законопроекти, визначені Президентом як невідкладні, мають розглядатися Верховною Радою позачергово. Президент має також значні повноваження на завершальній стадії законодавчого процесу: підписання та оприлюднення законів. Одним з найважливіших і найдієвіших повноважень Президента як глави держави є його установчі повноваження щодо формування органів виконавчої влади: Кабінету Міністрів, міністерств, інших центральних органів виконавчої влади та місцевих державних адміністрацій. Так, відповідно до ст.. 106 Конституції України Президент України призначає за згодою Верховної Ради України Прем’єр-міністра України та припиняє його повноваження, приймає рішення про його відставку; призначає за поданням Прем’єр-міністра України членів Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади, агітації також голів місцевих державних адміністрацій та припиняє їх повноваження.
  Президент має також ряд інших повноважень щодо формування органів виконавчої влади. Він призначає на посади та звільняє з посад за згодою Верховної Ради Голову Антимонопольного комітету України, Голову Фонду державного майна України; утворює, реорганізовує та ліквідує за поданням Прем’єр-міністра України міністерства та інші центральні органи виконавчої влади; скасовує акти органів Кабінету Міністрів України та акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Президент України також призначає половину складу Ради Національного банку України. 

ПРОКУРАТУРА УКРАЇНИ
  Серед державотворчих проблем, які найближчим часом мають бути вирішені в Україні на засадах її Конституції, чи не найбільш дискусійним і складним виявилося питання про те, якою бути прокуратурі України? Воно викликано тим, що серед конституційних новацій стосовно реформування державних органів найбільш радикальними є нововведен¬ня, спрямовані на зміну прокурорських функцій. Адже Конституція України 1996 р., проголосивши нашу держа¬ву демократичною, поклала на прокуратуру такі функції:
  - підтримання державного обвинувачення в суді;
  - представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом;
  - нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство;
  - нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свобо¬ди громадян.
  Вихід з такого становища надає нам сама Конституція, у пере¬хідних положеннях якої зафіксовано, що прокуратура продовжує виконувати відповідно до чинних законів функцію нагляду за до-держанням і застосуванням законів та функцію попереднього слідства до введення в дію законів, котрі регулюють діяльність державних органів щодо контролю за додержанням законів, та до сформування системи досудового слідства і введення в дію законів, що регулюють її функціонування. 
  Ці закони мають бути розроблені, прийняті й введені в дію, коли для цього виникнуть відповідні об'єктивні умови. А поки що поряд із здійсненням старих традиційних конституційних функцій, а саме загального нагляду і слідства прокуратура повинна чітко і ефектив¬но виконувати функції, визначені діючою Конституцією України. Оскільки ст. 123 Конституції встановлює, що організація і порядок діяльності органів прокуратури визначається законом, то саме шляхом внесення змін до Закону України "Про прокуратуру" слід вра¬хувати весь позитивний досвід прокуратури, її демократичні засади стосовно виконання нею прокурорських функцій.
  В основу перетворень організації і діяльності прокурорських органів має бути покладена концепція розвитку прокуратури на перехідний період. Вона має виходити з того, що реформування прокуратури як складової частини правоохоронної системи слід проводити у загальному руслі державно-правової реформи. Організація, функції і напрями діяльності сучасної прокуратури України об'єктивно залежать від соціальних, економічних, політич¬них та інших умов життєдіяльності нашого суспільства.
  У підсумковому документі панєвропейської конференції "Трансформація прокуратури в орган, сумісний з демократичними прин¬ципами права", що була проведена Радою Європи за участю 16 європейських країн (травень 1993 р.), підкреслювалась неспроможність намагань реформувати прокурорську систему однієї країни, по¬вністю скопіювавши її з прокуратури іншої країни. Учасники кон¬ференції дійшли висновку, що створювати нову прокуратуру важко навіть в умовах стабільності, а ще важче — у період економічних, політичних і соціальних змін.
  Діюча сьогодні в Україні прокуратура —інститут, який відпові¬дає об'єктивним потребам нашого суспільства. Головна її особ¬ливість полягає в тому, що вона є прокуратурою змішаного (нагля¬дово-обвинувального) типу, виконуючи функції як нагляду за виконанням законів, так і кримінального переслідування. Саме ця 
випробувана часом конструкція побудови прокурату¬ри України була визнана в ряді найважливіших державних доку¬ментів часів, коли наша країна стала на шлях розвитку незалежної демократичної правової держави. Вже в Декларації про держав¬ний суверенітет України від 16 липня 1990р. було проголошено, що найвищий нагляд за точним і однаковим виконанням законів здійснюється Генеральним прокурором Української РСР. Декла¬рація мала стати основою для нової Конституції і законів України. Закон України "Про прокуратуру", прийнятий 5 листопада 1991 р., закріпив це положення Декларації, визначивши, що вищий нагляд за додержанням і правильним застосуванням законів Кабінетом Міністрів України, міністерствами, державними комітетами, відомствами, іншими органами державного і господарського управління та контролю, Урядом Автономної Республіки Крим, місцевими радами, їх виконавчими і розпорядчими органами, військовими частинами, політичними партіями, громадськими організаціями, незалежно від форм власності, підпорядкованості та приналежності, посадовими особами та громадянами здійснюється Генеральним прокурором України і підпорядкованими йому прокурорами. Прокуратура наділена також повноваженнями здійснювати кримінальне переслідування порушників законів. 
  У проекті Конституції України, схваленому Кон¬ституційною комісією України 23 листопада 1995 р., було зафіксо¬вано, що нагляд за законністю в Україні та підтримання обвинува¬чення у судах здійснює Генеральний прокурор України та підпорядковані йому прокурори, які зобов'язані вживати заходів щодо забезпечення дотримання закону, усунення його порушень, від кого б вони не виходили. У проекті Конституції України, схвалено¬му Конституційною комісією 11 березня 1996 р., уже не йшлося про загальний нагляд, але зазначалося, що на прокуратуру покладаєть¬ся розслідування злочинів у випадках, визначених законом.
  Розробники проекту Конституції України, не маючи чіткої, нау¬ково обґрунтованої концепції побудови прокуратури нашої держа¬ви, спираючись переважно на зобов'язання, які взяла на себе Украї¬на при вступі до Ради Європи, визначені у Висновку № 190 (1995) Парламентської Асамблеї Ради Європи щодо вступу України до Ради Європи, де зазначалося, що роль та функції Генеральної прокура¬тури буде змінено (особливо щодо здійснення загального нагляду за додержанням законності) шляхом перетворення цього інституту на орган, який відповідатиме принципам Ради Європи, відмови¬лись від установлень стосовно прокуратури в Україні, закріплених у Декларації про державний суверенітет України, офіційній концепції нової Конституції України, інших державних актах. До останнього часу в процесі підготовки проекту Конституції України точилася суперечка стосовно того, до якої гілки влади віднести прокуратуру (від чого залежало і визначення її функцій, і порядок призначення Генерального прокурора України та інші питання) — до судової чи виконавчої? Так це питання і не було вирішено. Не була врахова¬на думка вчених, а також керівників прокуратури щодо необхідності збереження за прокуратурою функцій загального нагляду і слідства. надання їй права законодавчої ініціативи тощо. Сьогодні чітко вималювалась ситуація, за якої стають очевидними прорахунки авторів, що конструювали в проекті Конституції розділ VII "Прокуратура" і визначили її функції, закріплені в Основному Законі України. Чинна Конституція 
України фактично відмовляється від традиційної моделі прокуратури з її загально наглядовими і слідчими функціями. Докорінна зміна конституційного статусу прокуратури, обмеження її владних повноважень, а відтак і послаблення її ролі у забезпеченні законності і подоланні злочинності в країні, не знаходять, схвалення не тільки прокурорських працівників та вчених — дослідників проблем прокуратури, а й значної частини громадян. Треба зазначити, що прокуратурою виявляються численні пору¬шення законів у діяльності державних органів, які самі повинні за-безпечувати додержання законності. Недарма нашу прокуратуру називають службою законності. Це— багатофункціональна держав¬на структура, яка є традиційною для вітчизняної правоохоронної системи, її існування в сучасних умовах є об'єктивно необхідне для суспільства і держави. Саме як орган, незалежний від інших гілок влади, прокуратура може ефективно виконувати свої функції. Намагання ж віднести прокуратуру до тієї чи іншої гілки влади, до системи виконавчих або судових органів негативно впливають на нормальне функціонування прокурорської системи, адже у дер-жавному механізмі вона виконує особливі, властиві тільки їй функції і ні за своїм генезисом, ні за характером повноважень не належить до органів жодної гілки влади, тим більш не є жодній з них підпо¬рядкованою. Цим об'єктивним, науково обґрунтованим положен¬ням сьогодні протистоять всілякі кон'юнктурні інтереси, політичні і особисті амбіції, які спрямовані на обмеження самостійності прокуратури, послаблення її ролі у забезпеченні законності та здійсненні боротьби із злочинністю. 
  У системі поділу державної влади прокуратура підсилює механізми стримань і противаг, виступає як орган державного нагляду за дотриманням законів27. Саме принцип поділу влади і сувора відповідність діяльності прокуратури Конституцій законам України є основою її незалежності. Слід зазначити, що ця незалежність ні в якому разі не означає зверхність прокуратури над іншими органами державної влади. В функції, організаційна побудова визначається законами України, які приймаються Верховною Радою України деякі питання регулюються указами Президента України і постановами Ка¬бінету Міністрів України. Її діяльність так або інакше перебуває під контролем вищих владних структур, що здійснюється у різних формах.
  Так, Генеральний прокурор України, який очолює прокуратуру України, призначається на посаду за згодою Верховної Ради України та звільняється з посади Президентом України. Генеральний прокурор України призначає на посади свого першого заступника і заступників, а також керівників управлінь і відділів генеральної прокуратури. Останні одночасно є його старшими помічниками та помічниками. Генеральний прокурор має також радників і старших помічників з особливих доручень. Положення про структурні підрозділи центрального апарату затверджуються Генеральним прокурором України. Верховна Рада України може висловити недовіру Генеральному прокуророві Ук¬раїни, що має наслідком його відставку з посади. Верховна Рада України визначає видатки державного бюджету на фінансування прокуратури, встановлює порядок відшкодування шкоди, завданої юридичним і фізичним особам незаконними діями органів проку¬ратури за рахунок коштів на її утримання. Суд, під час розгляду конкретних кримінальних справ, контролює законність та обґрунтованість притягнення громадян до кримінальної відповідальності, розглядає скарги на постанови прокурорів про арешт і т.д. Вища рада юстиції розглядає питання про несумісність посади прокурора із заняттям іншою діяльністю, а також скарги прокурорів на рішен¬ня про притягнення їх до дисциплінарної відповідальності. Визначаючи відповідність 
Конституції України тих чи інших за¬конодавчих актів, певну регулюючу роль у здійсненні діяльності прокуратури, а також визначенні її положення в державному ме-¬¬ 
ханізмі, відіграє Конституційний Суд України. Так, своїм рішенням від 30 жовтня 1997 р. він визнав неконституційним положення час тини четвертої ст. 12 Закону України "Про прокуратуру" щодо мож¬ливості оскарження прийнятого прокурором рішення до суду лише у передбачених законом випадках. Здійснюване нормативне регулювання організації і діяльності органів прокуратури владними структурами різних гілок влади, питань їх взаємодії з іншими державними органами, спростовує постійні напади на прокуратуру як на державний орган, який ніби¬то здійснює тотальний та необмежений контроль, а сам перебуває поза будь-яким контролем. Така позиція противників незалежної централізованої прокуратури, як бачимо, не має відповідного ґрунту. Існування тотального і необмеженого контролю з боку прокура¬тури спростовується і тим, що, здійснюючи один із важливих на¬прямів своєї роботи — координацію діяльності правоохоронних органів по боротьбі зі злочинністю, вона взаємодіє в цьому напрямі як з правоохоронними органами (на засадах координації), так і з керівниками місцевих органів виконавчої влади та місцевого само¬врядування. З метою підвищення ефективності координації діяль¬ності правоохоронних органів прокуратура взаємодіє з судами шля¬хом взаємного інформування про стан злочинності і судимості, використання даних судової статистики та матеріалів судової практики при розробленні заходів щодо посилення боротьби зі злочинністю, проведення спільних семінарів і конференцій. Практикується запрошення голів судів та керівників органів юстиції для участі в координаційних нарадах правоохоронних органів.
  Не помиляючись можна сказати, що взаємодія органів прокуратури з іншими державними органами, а також з органами місцевого самоврядування підсилює її роль і значення в державі і, безсумнівно, підвищує ефективність діяльності не тільки її, а й органів, з якими вона взаємодіє.
  Необхідність реформування українського законодавства щодо організації та діяльності прокуратури України зумовлена ще і зміна¬ми структури та функцій органів державної влади та управління а також суспільних відносин в цій сфері. На нових засадах формуєть¬ся система органів судової влади, створені нові інститути, покликані здійснювати захист прав людини, змінюється координація взаємодії управлінських органів, водночас з розширенням прав суб'єктів гос-подарювання звужується сфера діяльності контролюючих та нагля¬дових органів. Але необхідність реформування законодавства у заз¬наченій галузі продиктована насамперед новелами, що містять статті розділу VII та ст. 9, 13 перехідних положень Конституції України.
  Ускладнення завдань органів прокуратури України в сучасний період вимагають посилення уваги до організаційних сторін їх діяльності більш детальної законодавчої регламентації їх оптимальної структури і правомочності всіх ланок прокурорської системи. Роз¬виток законодавства про прокуратуру — один з важливих шляхів удосконалення системи прокурорських органів. Воно повинно уві¬брати все найкраще, що вже досягнуто органами прокуратури. Од¬ночасно воно покликано створювати найбільш сприятливі умови для подальшого розвитку і вдосконалення організації і діяльності прокуратури України. В плані розвитку законодавства про прокуратуру чимало про¬блем як загальнотеоретичних, так і прикладних належить вирішити юридичній науці з урахуванням аспекту реформування прокурорсь¬ких органів на основі Конституції України. 

ВИСНОВОК.
  Аналізуючи тему поділу влад у державі, можна зробити висновок, що поділ влад справді необхідний для держави, яка розвивається демократичним шляхом. Це насамперед відноситься до України, яка зараз проходить етап розвитку демократії, хоча за Конституцією України вона вже давно є демократичною. 
  Щоб розвиватися належним шляхом, на мою думку, насамперед необхідно дотримуватись теорії поділу влад у державі. В Україні влада поділяється на законодавчу, виконавчу і судову. Для кращого їх функціонування необхідно, щоб жодна з названих влад не здійснювала впливу одна на одну. Але зараз, на мою думку, більш впливову роль має виконавча влада, ніж інші – законодавча й судова. 
  Також у розвитку держави активну роль приймають не лише вищеназвані органи, а й органи механізму стримань і противаг. До них відноситься насамперед Прокуратура України , Президент України, та Національний банк України. Так, прокуратура підсилює механізм стримань і противаг, виступає як орган державного нагляду за дотриманням законів. Президент України не уособлює жодну з гілок влади, а виступає статусом глави держави, але із значними компетенційними преференціями щодо виконавчої влади. Національний банк України є центральним банком України і особливим центральним органом управління. Він також є підзвітним Верховній Раді України та Президенту України в межах їх конституційних повноважень.
  Отже, дивлячись на історію розвитку поділу влад у державах, можна зробити висновок, що становлення і розвиток демократичної держави не може проходити гладко без правильного поділу влад, які повинні бути завжди взаємодіючими та жодна з них не повинна здійснювати вплив на іншу.

ЛІТЕРАТУРА:
1. Арон Реймон. Демократия й тоталитаризм. — М., 1993. 
2. Барнашов А. М. Теория разделения властей: становление, развитие, применение.-Томск, 1988.  
3. Бернард Г. Сігал. Створення конституції для народу чи республіки, які здобули свободу /переклад з англ.- К., 1993.-с.13-16
4. Гурне Бернар. Державне управління. — К., 1993. 
5. Глущенко В. В. Теория государства и права.- ООО НПЦ «Крылья»,-2000
6. Закон України "Про підприємництво в Україні". — К., 1991.
7. Закон України "Про власність". — К., 1991. Конституційні акти України. 1917— 1920. — К., 1992. 
8. Конституции буржуазных государств. — М., 1982. 
9. Копейчиков В.В. Механизм советского государства. — М., 1968.
10. Копейчиков В. В. Загальна теорія держави і права.- Київ, „ЮРінком” 1997.
11. Петрухин И.Л. Правосудие: время реформ. — М., 1991.
12. Сиренко В.Ф. Интерес — власть — управление. — К., 1991.
13. Шемшученко Ю.С. Влада і демократія // Радянська Україна.-1989.-30 березня.
14.Шемчушенко Ю.С.Державотворення і правотворчість. К.: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького, 2001. 

Юридична особа

Зміст:
1.Юридична особа
2.Види юридичних осіб
3.Порядок припинення юридичної особи
4.Злиття, приєднання, поділ та перетворення юридичної особи
5.Порядок ліквідації юридичної особи

 
1.Юридична особа

1. Юридичною особою визначаються організації, що мають відокремлене майно, можуть від свого імені набувати майнові та особисті немайнові пра-ва, нести обов’язки, бути позивачами і відповідачами в суді або господарсь-кому суді. Юридичні особи як суб’єкти підприємницької діяльності мають свої ознаки, до яких відносять:
– організаційну єдність;
– наявність відокремленого майна;
– самостійно виступають у правовідносинах від власного імені, набуваючи майно-ві та особисті немайнові права і юридичні обов’язки;
– виступають в якості сторони процесуальних відносин, можуть бути позивачами стосовно своїх боржників і відповідно відповідачами перед своїми кредиторами, в тому числі й нести юридичну відповідальність;
– найменування, місце розташування, печатку і штампи, рахунки у банківських установах, статут (у випадках, передбачених законодавством), товарний знак, знак обслу-говування, фірмове найменування;
– номер у державному реєстрі суб’єктів підприємницької діяльності, коди статис-тичної звітності, код платника податку тощо.

2.Види юридичних осіб
1. Підприємство – основна організаційна ланка народного господарства України, самостійний господарюючий статутний суб’єкт, наділений правами юридичної особи і здійснюючий виробничу, науково-пошукову та комерційну діяльність з метою отримання прибутку. Серед підприємств визначені таки види:
а) приватне, засноване на власності фізичної особи;
б) колективне, засноване на власності трудового колективу підприємства;
в) підприємство, засноване на власності об’єднань громадян;
г) комунальне, засноване на власності відповідної територіальної громади;
д) державне, засноване на державній власності, в тому числі й казенне. 
Підприємство не має у своєму складі інших юридичних осіб.
 Залежно від форм власності, передбачених законом, в Україні можуть діяти підприємства таких видів:
приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи суб’єкта господарювання (юридичної особи);
підприємство, що діє на основі колективної власності (підприємство колективної власності);
комунальне підприємство, що діє на основі комунальної власності територіальної громади;
державне підприємство, що діє на основі державної власності;
підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об’єднання майна різних форм власності).
В Україні можуть діяти також інші види підприємств, передбачені законом.
 У разі якщо в статутному фонді підприємства іноземна інвестиція становить не менш як десять відсотків, воно визнається підприємством з іноземними інвестиціями. Підприємство, в статутному фонді якого іноземна інвестиція становить сто відсотків, вважається іноземним підприємством.

 Залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного фонду в Україні діють підприємства унітарні та корпоративні.
 Унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний фонд, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства. Унітарними є підприємства державні, комунальні, підприємства, засновані на власності об’єднання громадян, релігійної організації або на приватній власності засновника.
 Корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об’єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, на основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства. Корпоративними є кооперативні підприємства, підприємства, що створюються у формі господарського товариства, а також інші підприємства, в тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб.

 Підприємства залежно від кількості працюючих та обсягу валового доходу від реалізації продукції за рік можуть бути віднесені до малих підприємств, середніх або великих підприємств.
Малими (незалежно від форми власності) визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік не перевищує п’ятдесяти осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за цей період не перевищує суми, еквівалентної п’ятистам тисячам євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні.
Великими підприємствами визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік перевищує тисячу осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за рік перевищує суму, еквівалентну п’яти мільйонам євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні.
Усі інші підприємства визнаються середніми.

2. Господарські товариства – це підприємства, установи, організації, створені на засадах угоди між юридичними особами і громадянами шляхом об’єднання їхнього майна і підприємницької діяльності з метою одержання прибутку. Чинне законодавство визначає такі види господарських товариств:
а) акціонерне товариство – це товариство, що має статутний фонд, поділений на визначену кількість акцій рівної номінальної вартості, та несе відповідальність за зо-бов’язаннями тільки майном товариства. До акціонерних товариств належить відкрите акціонерне товариство, акції якого можуть розповсюджуватися шляхом відкритої підписки та купівлі-продажу на біржах та закрите акціонерне товариство, акції якого розподіляються між засновниками і не можуть розповсюджуватися шляхом підписки, купуватися та продаватися на біржі;
б) товариство з обмеженою відповідальністю – це товариство, що має статутний фонд, розділений на частки, розмір яких визначається установчими документами. Учасни-ки товариства несуть відповідальність у межах їх вкладів;
в) товариство з додатковою відповідальністю – це товариство, статутний фонд яко-го поділений на частки, розмір яких визначений установчими документами. Учасники відповідають за борги товариства внесками до статутного фонду, а за недостатності цих сум – додатково належним їм майном в однаковому для всіх учасників кратному розмірі до внеску кожного учасника;
г) повне товариство – це товариство, всі учасники якого займаються спільною підп-риємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за зобов’язаннями товарист-ва усім своїм майном; 
Повним товариством є господарське товариство, всі учасники якого відповідно до укладеного між ними договору здійснюють підприємницьку діяльність від імені товариства і несуть додаткову солідарну відповідальність за зобов’язаннями товариства усім своїм майном.
д) командитне товариство – це товариство, яке включає поряд з одним або більшіс-тю учасників, які несуть відповідальність за зобов’язаннями товариства всім своїм май-ном, також одного або більше учасників, відповідальність яких обмежується вкладом у майні товариства.
3. об’єднання підприємств (господарське об’єднання) – це добровільне об’єднання юридичних осіб, створене ним з метою координації діяльності, забезпечення захисту їх прав, представлення спільних інтересів у державних та інших органах, а також у міжнародних організаціях. Законодавством передбачено наступні види об’єднань підп-риємств;
а) асоціація – це договірне об’єднання підприємств, створене з метою постійної ко-ординації господарської діяльності, без права втручання в господарську та комерційну ді-яльність будь-кого з його учасників;
б) корпорація – це договірне об’єднання підприємств на основі поєднання вироб-ничих, наукових і комерційних інтересів з делегуванням окремих повноважень централі-зованого регулювання діяльністю кожного з його учасників.
в) консорціум – це тимчасове статутне об’єднання промислового та банківського капіталу для досягнення загальної мети;
г) концерн – це статутне об’єднання підприємств промисловості, наукових органі-зацій, транспорту, банків, торгівлі тощо на основі фінансової залежності від одного чи групи підприємців.
Залежно від порядку заснування об’єднання підприємств можуть утворюватися як господарські об’єднання або як державні чи комунальні господарські об’єднання.
 Господарське об’єднання — об’єднання підприємств, утворене за ініціативою підприємств, незалежно від їх виду, які на добровільних засадах об’єднали свою господарську діяльність.
 Державне (комунальне) господарське об’єднання — об’єднання підприємств, утворене державними (комунальними) підприємствами за рішенням Кабінету Міністрів України або, у визначених законом випадках, рішенням міністерств (інших органів, до сфери управління яких входять підприємства, що утворюють об’єднання), або рішенням компетентних органів місцевого самоврядування.

4. Біржі:
а) товарна біржа – це організація, що об’єднує юридичних та фізичних осіб, які здійснюють виробничу і комерційну діяльність, і має на меті надання послуг в укладанні біржових угод, виявлення товарних цін, попиту і пропозицій товарів, вивчення, упорядкування і полегшення товарообігу і пов’язаних з ним торговельних операцій;
 Товарна біржа - це особливий суб’єкт господарювання, який надає послуги в укладенні біржових угод, виявленні попиту і пропозицій на товари, товарних цін, вивчає, упорядковує товарообіг і сприяє пов’язаним з ним торговельним операціям.
 Товарна біржа є юридичною особою, діє на засадах самоврядування і господарської самостійності, має відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в установах банку, печатку зі своїм найменуванням.
 Товарна біржа створюється на основі добровільного об’єднання заінтересованих суб’єктів господарювання. Засновниками і членами товарної біржі не можуть бути органи державної влади та органи місцевого самоврядування, а також державні і комунальні підприємства, установи та організації, що повністю або частково утримуються за рахунок Державного бюджету України або місцевих бюджетів.
 Заснування товарної біржі здійснюється шляхом укладення засновниками угоди, яка визначає порядок її створення, склад засновників, їх обов’язки, розмір і строки сплати пайових, вступних та періодичних внесків. Засновники сплачують пайовий внесок.
 Товарна біржа діє на підставі статуту, який затверджується засновниками біржі.
 Товарна біржа не займається комерційним посередництвом і не має на меті одержання прибутку.
 Товарна біржа здійснює свою діяльність за принципами рівноправності учасників біржових торгів, публічного проведення біржових торгів, застосування вільних (ринкових) цін.
 Товарна біржа має право:
встановлювати відповідно до законодавства власні обов’язкові для всіх учасників торгів правила біржової торгівлі та біржового арбітражу;
встановлювати вступні та періодичні внески для членів біржі, розмір плати за послуги, що надаються біржею;
встановлювати і стягувати відповідно до статуту біржі плату за реєстрацію угод на біржі, а також санкції за порушення статуту біржі та біржових правил;
створювати підрозділи біржі та затверджувати положення про них;
засновувати арбітражні комісії для вирішення спорів у торговельних угодах;
розробляти з урахуванням державних стандартів власні стандарти і типові контракти;
укладати угоди з іншими біржами, мати своїх представників на біржах, у тому числі розташованих за межами України;
видавати біржові бюлетені, довідники та інші інформаційні і рекламні видання;
вирішувати інші питання, передбачені законом.
 Товарна біржа зобов’язана:
створювати умови для проведення біржової торгівлі;
регулювати біржові операції;
регулювати ціни на товари, що допускаються до обігу на біржі;
надавати членам і відвідувачам біржі організаційні, інформаційні та інші послуги;
забезпечувати збір, обробку і розповсюдження інформації, що стосується кон’юнктури ринку.
 Біржовими торгами є торги, що публічно і гласно проводяться в торговельних залах біржі за участі членів біржі по товарах, допущених до реалізації на біржі в порядку, встановленому правилами біржової торгівлі.
 Біржові операції дозволяється здійснювати тільки членам біржі або брокерам — громадянам, зареєстрованим на біржі відповідно до її статуту для виконання доручень членів біржі, яких вони представляють, щодо здійснення біржових операцій.
б) фондова біржа – це організований і регулярно функціонуючий ринок з купівлі-продажу цінних паперів, призваний мобілізувати тимчасово ввірені грошові кошти через продаж цінних паперів, встановити їх ринкову ціну, здійснити перерозподіл капіталу між компаніями, галузями народного господарства та сферами.
 Фондова біржа - це акціонерне товариство, яке зосереджує попит і пропозицію цінних паперів, сприяє формуванню їх біржового курсу та здійснює свою діяльність відповідно до законодавства, а також статуту і правил фондової біржі.
  Діяльність фондової біржі спрямовується виключно на організацію укладання угод купівлі-продажу цінних паперів та їх похідних.

5. Банк – це юридична особа, яка має виключне право на підставі ліцензії Націона-льного банку України здійснювати у сукупності такі операції: залучення у вклади грошо-вих коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізич-них і юридичних осіб.
 Банки — це фінансові установи, функціями яких є залучення у вклади грошових коштів громадян і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах і на власний ризик, відкриття та ведення банківських рахунків громадян та юридичних осіб.
 Банківська система України складається з Національного банку України та інших банків (державних і недержавних), що створені і діють на території України відповідно до закону.
 Банки є юридичними особами. Банки можуть функціонувати як універсальні або як спеціалізовані — ощадні, інвестиційні, іпотечні, розрахункові (клірингові).
 Посадовим особам органів державної влади та органів місцевого самоврядування забороняється участь в органах управління банків, якщо інше не передбачено законом.

Кооператив є особливою організаційною формою суб'єкта господарського права, що передбачає обов'язкову трудову участь членів в його діяльності.
Кооперативи бувають двох видів:
1. Виробничі кооперативи - добровільне об’єднання громадян на засадах членства з метою спільної виробничої або іншої господарської діяльності, що базується на їх особистій трудовій участі та об’єднанні майнових пайових внесків, участі в управлінні підприємством та розподілі доходу між членами кооперативу відповідно до їх участі у його діяльності.
 Виробничі кооперативи можуть здійснювати виробничу, переробну, заготівельно-збутову, постачальницьку, сервісну і будь-яку іншу підприємницьку діяльність, не заборонену законом.

2. Споживчі кооперативи – кооперативи, метою яких є задоволення потреб пе-реважно членів кооперативу.
 Споживча кооперація в Україні — система самоврядних організацій громадян (споживчих товариств, їх спілок, об’єднань), а також підприємств та установ цих організацій, яка є самостійною організаційною формою кооперативного руху.
 Первинною ланкою споживчої кооперації є споживче товариство — самоврядна організація громадян, які на основі добровільності членства, майнової участі та взаємодопомоги об’єднуються для спільної господарської діяльності з метою колективного організованого забезпечення своїх економічних і соціальних інтересів. Кожний член споживчого товариства має свою частку в його майні.

Кооперативи розподіляються також і за галузевими ознаками:
- промислові
- сільськогосподарські
- будівельні
- побутові, тощо.


До суб'єктів господарювання зі спеціальним (особливим) статусом можна віднести страхові організації.
Страхова організація – господарське товариство, створене з метою здійснення страхової діяльності на основі необхідної для цього майнової бази з належною господар-ською правосуб'єктністю у відповідності із законом та установчими документами.
 Страхування — це діяльність спеціально уповноважених державних організацій та суб’єктів господарювання (страховиків), пов’язана з наданням страхових послуг юридичним особам або громадянам (страхувальникам) щодо захисту їх майнових інтересів у разі настання визначених законом чи договором страхування подій (страхових випадків), за рахунок грошових фондів, які формуються шляхом сплати страхувальниками страхових платежів.
 Страхування може здійснюватися на основі договору між страхувальником і страховиком (добровільне страхування) або на основі закону (обов’язкове страхування).
 Суб’єкти господарювання з метою страхового захисту їх майнових інтересів можуть створювати товариства взаємного страхування в порядку і на умовах, визначених законодавством.
 Суб’єкти господарювання — страховики здійснюють страхову діяльність за умови одержання ліцензії на право проведення певного виду страхування. Страховик має право займатися лише тими видами страхування, які визначені в ліцензії.
 Предметом безпосередньої діяльності страховика може бути лише страхування, перестраховування та фінансова діяльність, пов’язана з формуванням, розміщенням страхових резервів та управлінням ними. Допускається здійснення вказаних видів діяльності у вигляді надання послуг для інших страховиків за договорами про спільну діяльність.
 Страхувальниками визнаються учасники господарських відносин, які уклали договори страхування із страховиками або є страхувальниками відповідно до закону.
 За договором страхування страховик зобов’язується у разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату страхувальнику або іншій особі, визначеній страхувальником у договорі страхування, а страхувальник зобов’язується сплачувати страхові платежі у визначені строки та виконувати інші умови договору.
 Укладення договору страхування може посвідчуватися страховим свідоцтвом (полісом, сертифікатом), що є формою договору страхування.
 Об’єкти страхування, види обов’язкового страхування, а також загальні умови здійснення страхування, вимоги до договорів страхування та порядок здійснення державного нагляду за страховою діяльністю визначаються Цивільним кодексом України, ГК, законом про страхування, іншими законодавчими актами.

3.Порядок припинення юридичної особи
Юридична особа припиняється у результаті передання всього свого майна, прав та обов'я-зків іншим юридичним особам-правона-ступникам (злиття, приєднання, поділу, перетво-рення) або внас¬лідок ліквідації.
Юридична особа вважається такою, що припинила існування, після внесення запису до єдиного державного реєстру юридичних осіб про її припинення. Загальні засади припи-нення юридичної осо¬би визначаються статтями 104—112 ЦК України.
Припинення юридичної особи у процесі відновлення її платоспро¬можності або банкрутст-ва визначається Законом України «Про відно¬влення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».
Відповідно до ст. 105 ЦК України учасники юридичної особи, суд або орган, що прийняв рішення про припинення юридичної осо¬би, зобов'язані негайно письмово повідомити про це орган, що здій¬снює державну реєстрацію, який вносить до єдиного державного ре¬єстру відомості про те, що юридична особа перебуває у процесі при¬пинення.
Учасники юридичної особи, суд або орган, що прийняли рішення про припинення юридичної особи, призначають за погодженням з органом, який здійснює державну реєстрацію, комісію щодо припи¬нення юридичної особи (ліквідаційну комісію, ліквідатора) та вста¬новлюють порядок і строки її припинення.
Виконання функцій комісії щодо припинення юридичної особи може бути покладено на орган управління юридичної особи, яка здійснює управління справами юридичної особи, виступає у суді від імені юридичної особи, що припиняється, публікує у засобах масо¬вої інформації дані про державну реєстрацію юридичної особи, по¬відомлення про її припи-нення та про порядок і строк заявлення ви¬мог її кредиторами, який не може бути меншим двох місяців з мо¬менту публікації про припинення. Комісія вживає усіх можливих заходів щодо виявлення кредиторів, а також письмово повідомляє їх про припинення юридичної особи.
4.Злиття, приєднання, поділ та перетворення юридичної особи
Злиття, приєднання, поділ та перетворення юридичної особи здійснюються за рішенням її учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами, а в передбачених законом випадках — за рішенням суду або відповідних органів дер¬жавної влади.
Законом може бути передбачено одержання згоди відповідних органів державної влади на припинення юридичної особи шляхом злиття або приєднання.
Так, відповідно до ст. 22 Закону України «Про захист економіч¬ної конкуренції» злиття суб'єктів господарювання, коли це є кон¬центрацією, потребує погодження з Антимонопольним комітетом.
Відповідно до п. 1 ст. 107 ЦК України кредитор юридичної осо¬би, що припиняється, може вимагати від неї припинення або до¬строкового виконання зобов'язання та відшкодування збитків. Піс¬ля закінчення строку для пред'явлення вимог кредиторами та задо¬волення цих вимог комісія з припинення юридичної особи складає передавальний акт (злиття, приєд-нання) або розподільчий баланс (поділ), які мають містити положення про правонаступ-ництво щодо всіх зобов'язань юридичної особи, що припиняється, щодо всіх її кредиторів та боржників, враховуючи зобов'язання, які оспорюють¬ся сторонами.
Передавальний акт та розподільчий баланс затверджуються уча¬сниками юридичної особи або органом, що прийняв рішення про її припинення.
Нотаріально посвідчені копії передавального акта та розподіль¬чого балансу передаються до органу, який здійснює державну реєст¬рацію, як за місцем реєстрації юридичної особи, що припиняється, так і за місцем реєстрації юридичної особи-правонаступника.
Порушення цих правил є підставою для відмови у державній ре¬єстрації припинення юри-дичної особи та створюваних юридичних осіб-правонаступників.
Якщо правонаступниками юридичної особи є кілька юридичних осіб і точно визначити правонаступника юридичної особи, що при¬пинилася, неможливо, юридичні особи-правонаступники солідарне відповідають перед кредиторами юридичної особи, яка при-пинила існування.
Виділом юридичних осіб є перехід за розподільчим балансом ча¬стини майна, прав та обо-в'язків юридичної особи до однієї або кіль¬кох створюваних нових юридичних осіб (ст. 109 ЦК України). При виділі юридична особа, з якої він провадився, не припиняє своєї діяль-ності.
До виділу застосовуються за аналогією положення частин 1, 2 та 4 ст. 105 і положення статей 106, 107 ЦК України, а саме про: обов'язки юридичної особи, що прийняла рішення про виділ, крім передачі повноважень щодо управління юридичною особою; поря¬док при-йняття рішень про виділ; порядок виконання зобов'язань кредиторів; процедуру складання передавального акта тощо.
Перетворенням юридичної особи є зміна її організаційно-право¬вої форми. У цьому разі до нової юридичної особи переходить усе май¬но, усі права та обов'язки попередньої юри-дичної особи (ст. 108 ЦК України). Найбільш масове перетворення одних юридичних осіб на ін¬ші провадилось у процесі приватизації державних та комунальних підприємств у гос-подарські товариства, а також корпоратизації дер¬жавних підприємств, тобто їх перетво-рення в акціонерні товариства.
Ліквідація юридичної особи — це повне припинення юридичної особи без виникнення правонаступництва.
Відповідно до ст. 110 ЦК України юридична особа ліквідується:
1) за рішенням її учасників або органу юридичної особи, уповно¬важеного на це установ-чими документами, в тому числі у зв'язку із закінченням строку, на який було створено юридичну особу, досяг¬ненням мети, для якої її створено, а також в інших випадках, пе-редбачених установчими документами;
2) за рішенням суду про визнання судом недійсною державної реєст¬рації юридичної особи через допущені при її створенні порушення, які не можна усунути, а також в інших випад-ках, передбачених законом.
Вимога про ліквідацію юридичної особи на підставах, зазначе¬них у п. 2 ч. 1 ст. 110 ЦК України, може бути пред'явлена до суду органом, що здійснює державну реєстрацію, а та-кож учасником юридичної особи. Інші особи, наприклад кредитори юридичної осо¬би, не мають права пред'являти позов про її ліквідацію.
Рішенням суду про ліквідацію юридичної особи на її учасників або орган, уповноважений установчими документами приймати рішення про ліквідацію юридичної особи, можуть бути покладені обов'язки щодо проведення ліквідації юридичної особи.
Якщо вартість майна юридичної особи є недостатньою для задово¬лення вимог кредиторів, юридична особа може ліквідуватися лише у порядку, передбаченому законодавством про неспроможність, а саме Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Особливості ліквідації банків встано¬влюються Законом України «Про банки та банківську діяльність». Відповідно до ст. 87 цього Закону банк може бути ліквідований:
1) з ініціативи власників банку;
2) з ініціативи Національного банку України (у тому числі за за¬явою кредиторів).
Ліквідація банку з ініціативи власників здійснюється в поряд¬ку, передбаченому законо-давством України про господарські то¬вариства, з урахуванням особливостей, передбаче-них Законом України «Про банки та банківську діяльність» та за згодою На¬ціонального банку України, а ліквідація банку з ініціативи На¬ціонального банку України здійснюється відповідно до цього За¬кону та нормативно-правових актів Національного банку Украї¬ни.
Національний банк України зобов'язаний протягом двох днів після прийняття рішення про ліквідацію банку повідомити про це Фонд гарантування вкладів фізичних осіб.

5.Порядок ліквідації юридичної особи
Ліквідаційна комісія після закінчення строку для пред'явлення вимог кредиторами складає проміжний ліквідаційний баланс, який містить відомості про склад майна юридичної осо-би, що ліквідову¬ється, перелік пред'явлених кредиторами вимог, а також про ре¬зультати їх розгляду. Проміжний ліквідаційний баланс затверджу¬ється учасниками юридичної особи або органом, який прийняв рішення про ліквідацію юридичної особи.
Виплата грошових сум кредиторам юридичної особи, що ліквідо¬вується, провадиться у порядку черговості, встановленої ст. 112 ЦК України, відповідно до проміжного ліквіда-ційного балансу, почина¬ючи від дня його затвердження, за винятком кредиторів четвертої черги, виплати яким провадяться із закінченням місяця від дня за¬твердження проміжного ліквідаційного балансу. У разі недостатно¬сті у юридичної особи, що ліквідується, грошо-вих коштів для задо¬волення вимог кредиторів ліквідаційна комісія здійснює продаж майна юридичної особи (ст. 111 ЦК України).
Після завершення розрахунків з кредиторами ліквідаційна ко¬місія складає ліквідаційний баланс, який затверджується учасни¬ками юридичної особи або органом, що прийняв рі-шення про лік¬відацію юридичної особи.
Майно юридичної особи, що залишилося після задоволення ви¬мог кредиторів, передається її учасникам, якщо інше не передбаче¬но законом або установчими документами юридичної особи.
Не мають права отримувати майно після ліквідації члени благо¬дійних фондів, громадсь-ких організацій, які є непідприємницьки-ми юридичними особами.
Ліквідація юридичної особи вважається завершеною після вне¬сення до єдиного державно-го реєстру юридичних осіб запису про її припинення.




Список використаної літератури:

1. Основи держави та права України: Методичний посібник / Уклад. Колектив авторів юридичного факультету УАБС. – Суми: УАБС. – 2002. – 480 с.

2. Суханов Е. А. Гражданское право. — М., 1999. — С 309.

3. Гражданское право: Учебник: В 2 т./ Отв. ред. Е. А. Суханов. — М.: БЕК, 2000. — Том II, полутом 1. — С. 563-610.

4. Гражданское право / Под ред. А. П. Сергеева, Ю. К. Толстого. — М.: Проспект, 1998. — Ч. 1 — С. 122.

5. Зуб Й. К проблеме видов юридических лиц // Підприємництво, госпо¬дарство і право. — 2000. — № 10. — С. 44-48.

6. Кравчук В. Право на створення (заснування) юридичної особи // Під¬приємництво, господарство і право. — 2000. — № 7. — С. 22-24.

7. Кучеренко І. М. Види юридичних осіб — суб'єктів підприємницької діяльності // Становлення та розвиток цивільних і трудових правовід¬носин у сучасній Україні. — К.: ІДП ПАН України, 2001. — С. 68-91.

8. Чигир В. Ф. Юридические лица. — Минск, 1994.

Основи сімейного права.

Міністерство освіти та науки України
Сумський державний університет


Реферат за темою:

Основи сімейного права.

Зміст:
1. Шлюб і сім’я
2. Визнання шлюбу недійсним
3. Майнові права подружжя
4. Права та обов’язки батьків та дітей
5. Опіка, піклування



1.Шлюб і сім’я
Шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. 
Проживання однією сім’єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов’язків подружжя. Релігійний обряд шлюбу не є підставою для виникнення у жінки та чоловіка прав та обов’язків подружжя, крім випадків, коли релігійний обряд шлюбу відбувся до створення або відновлення державних органів реєстрації актів цивільного стану. Шлюбний вік для жінки встановлюється у сімнадцять, а для чоловіка - у вісімнадцять років. Особи, які бажають зареєструвати шлюб, мають досягти шлюбного віку на день реєстрації шлюбу. За заявою особи, яка досягла чотирнадцяти років, за рішенням суду їй може бути надано право на шлюб, якщо буде встановлено, що це відповідає її інтересам.
Принципи сімейного права
Добровільність шлюбу. Шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка. Примушування жінки та чоловіка до шлюбу не допускається.
Реєстрація шлюбу з особою, яка визнана недієздатною, а також з особою, яка з інших причин не усвідомлювала значення своїх дій і (або) не могла керувати ними не допускається.
Одношлюбність. Жінка та чоловік можуть одночасно перебувати лише в одному шлюбі. Жінка та чоловік мають право на повторний шлюб лише після припинення попереднього шлюбу.
У шлюбі між собою не можуть перебувати особи, які є родичами прямої лінії споріднення. У шлюбі між собою не можуть перебувати рідні (повнорідні, неповнорідні) брат і сестра. Повнорідними є брати і сестри, які мають спільних батьків. Неповнорідними є брати і сестри, які мають спільну матір або спільного батька. У шлюбі між собою не можуть перебувати двоюрідні брат та сестра, рідні тітка, дядько та племінник, племінниця. За рішенням суду може бути надане право на шлюб між рідною дитиною усиновлювача та усиновленою ним дитиною, а також між дітьми, які були усиновлені ним. У шлюбі між собою не можуть бути усиновлювач та усиновлена ним дитина. Шлюб між усиновлювачем та усиновленою ним дитиною може бути зареєстровано лише в разі скасування усиновлення.
Держава бере під свій захист шлюб, який зареєстрований в органах РАГС в установленому законом порядку. Державна реєстрація шлюбу встановлена для забезпечення стабільності відносин між жінкою та чоловіком, охорони прав та інтересів подружжя, їхніх дітей, а також в інтересах держави та суспільства. Державна реєстрація шлюбу проводиться урочисто. Державна реєстрація шлюбу засвідчується Свідоцтвом про шлюб, зразок якого затверджує Кабінет Міністрів України.
Перед укладенням шлюбу особи можуть на свій розсуд здійснити заручини. Зарученими вважаються особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу. Заручини не створюють обов’язку вступу в шлюб. Особа, яка відмовилася від шлюбу, зобов’язана відшкодувати другій стороні затрати, що були нею понесені у зв’язку з приготуванням до реєстрації шлюбу та весілля. Такі затрати не підлягають відшкодуванню, якщо відмова від шлюбу була викликана протиправною, аморальною поведінкою нареченої, нареченого, прихованням нею, ним обставин, що мають для того, хто відмовився від шлюбу, істотне значення (тяжка хвороба, наявність дитини, судимість тощо). У разі відмови від шлюбу особи, яка одержала подарунок у зв’язку з майбутнім шлюбом, договір дарування за вимогою дарувальника може бути розірваний судом.
У разі розірвання договору особа зобов’язана повернути річ, яка була їй подарована, а якщо вона не збереглася - відшкодувати її вартість.
2,Визнання шлюбу недійсним
При наявності хоча б однієї з перерахованих нижче умов шлюб визнається недійсним у судовому порядку.
1. Недійсним є шлюб, зареєстрований з особою, яка одночасно перебуває в іншому зареєстрованому шлюбі.
2. Недійсним є шлюб, зареєстрований між особами, які є родичами прямої лінії споріднення, а також між рідними братом і сестрою.
3. Недійсним є шлюб, зареєстрований з особою, яка визнана недієздатною.
За заявою заінтересованої особи орган державної реєстрації актів цивільного стану анулює актовий запис про шлюб, зареєстрований з особами, зазначеними вище. Якщо шлюб зареєстровано з особою, яка вже перебуває у шлюбі, то в разі припинення попереднього шлюбу до анулювання актового запису щодо повторного шлюбу повторний шлюб стає дійсним з моменту припинення попереднього шлюбу. Актовий запис про шлюб анулюється незалежно від смерті осіб, з якими було зареєстровано шлюб (частини перша - третя ст. 39), а також розірвання цього шлюбу.
3,Майнові права подружжя 
У шлюбі чоловік і дружина можуть набувати майнових прав. Майно, що знаходиться у володінні сім’ї може бути як в особистій приватній власності дружини, чоловіка, а також у їх спільній сумісній власності.
Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є:
1) майно, набуте нею, ним до шлюбу;
2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування;
3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.
Особистою приватною власністю дружини та чоловіка є речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть тоді, коли вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя. Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є премії, нагороди, які вона, він одержали за особисті заслуги. Суд може визнати за другим з подружжя право на частку цієї премії, нагороди, якщо буде встановлено, що він своїми діями (ведення домашнього господарства, виховання дітей тощо) сприяв її одержанню. Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, яка їй, йому належала, а також як відшкодування завданої їй, йому моральної шкоди. Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є страхові суми, одержані нею, ним за обов’язковим або добровільним особистим страхуванням. Суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у зв’язку з фактичним припиненням шлюбних відносин. Якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів і кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні, відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною власністю.
Підставами набуття права спільної сумісної власності подружжя є:
1. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
2. Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.
 Об’єктами права спільної сумісної власності можуть бути будь-які речі, за винятком тих, які виключені з цивільного обороту. Об’єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя і внесені до сімейного бюджету або внесені на його особистий рахунок у банківську (кредитну) установу. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім’ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя. Речі для професійних занять (музичні інструменти, оргтехніка, лікарське обладнання тощо), придбані за час шлюбу для одного з подружжя, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Шлюбний договір може бути укладено особами, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, а також подружжям. На укладення шлюбного договору до реєстрації шлюбу, якщо його стороною є неповнолітня особа, потрібна письмова згода її батьків або піклувальника, засвідчена нотаріусом. Шлюбним договором регулюються майнові відносини між подружжям, визначаються їхні майнові права та обов’язки. Шлюбним договором можуть бути визначені майнові права та обов’язки подружжя як батьків. Шлюбний договір не може регулювати особисті відносини подружжя, а також особисті відносини між ними та дітьми. Шлюбний договір не може зменшувати обсягу прав дитини, які встановлені Сімейним кодексом України, а також ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище. За шлюбним договором не може передаватися у власність одному з подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації. Шлюбний договір укладається у письмовій формі і нотаріально посвідчується.
Підстави припинення шлюбу:
1. Шлюб припиняється внаслідок смерті одного з подружжя або оголошення його померлим.
2. Шлюб припиняється внаслідок його розірвання.
3. Якщо один із подружжя помер до набрання чинності рішенням суду про розірвання шлюбу, вважається, що шлюб припинився внаслідок його смерті.
4. Якщо у день набрання чинності рішенням суду про розірвання шлюбу один із подружжя помер, вважається, що шлюб припинився внаслідок його розірвання.
4,Права та обов’язки батьків та дітей
Мати, батько мають рівні права та обов’язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов’язків щодо дитини. Мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він:
1) не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров’я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування;
2) ухиляються від виконання своїх обов’язків по вихованню дитини;
3) жорстоко поводяться з дитиною;
4) є хронічними алкоголіками або наркоманами;
5) вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва;
6) засуджені за вчинення умисного злочину щодо дитини.
Мати, батько можуть бути позбавлені батьківських прав з підстав, встановлених пунктами 2, 4 і 5 частини першої цієї статті, лише у разі досягнення ними повноліття. Мати, батько можуть бути позбавлені батьківських прав щодо усіх своїх дітей або когось із них. Якщо суд при розгляді справи про позбавлення батьківських прав виявить у діях батьків або одного з них ознаки злочину, він порушує кримінальну справу.
Правові наслідки позбавлення батьківських прав
Особа, позбавлена батьківських прав:
1) втрачає особисті немайнові права щодо дитини та звільняється від обов’язків щодо її виховання;
2) перестає бути законним представником дитини;
3) втрачає права на пільги та державну допомогу, що надаються сім’ям з дітьми;
4) не може бути усиновлювачем, опікуном та піклувальником;
5) не може одержати в майбутньому тих майнових прав, пов’язаних із батьківством, які вона могла б мати у разі своєї непрацездатності (право на утримання від дитини, право на пенсію та відшкодування шкоди у разі втрати годувальника, право на спадкування);
6) втрачає інші права, засновані на спорідненості з дитиною.
2. Особа, позбавлена батьківських прав, не звільняється від обов’язку щодо утримання дитини. Одночасно з позбавленням батьківських прав суд може на вимогу позивача або за власною ініціативою вирішити питання про питання аліментів на дитину.
Батьки і діти, зокрема ті, які спільно проживають, можуть бути самостійними власниками майна. При вирішенні спору між батьками та малолітніми, неповнолітніми дітьми, які спільно проживають, щодо належності їм майна вважається, що воно є власністю батьків. Батьки зобов’язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.
Способи виконання батьками обов’язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними. За домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі. За рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька і (або) у твердій грошовій сумі. У разі виїзду одного з батьків за кордон на постійне проживання у державу, з якою Україна не має договору про надання правової допомоги, аліменти стягуються в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо місце проживання батьків невідоме, або вони ухиляються від сплати аліментів, або не мають можливості утримувати дитину, дитині призначається тимчасова державна допомога. Порядок призначення цієї тимчасової державної допомоги визначається Кабінетом Міністрів України.
Батьки мають право укласти договір про сплату аліментів на дитину, у якому визначити розмір та строки виплати. Умови договору не можуть порушувати права дитини, які встановлені цим Кодексом. Договір укладається у письмовій формі і нотаріально посвідчується. У разі невиконання одним із батьків свого обов’язку за договором аліменти з нього можуть стягуватися на підставі виконавчого напису нотаріуса.
Повнолітні дочка, син зобов’язані утримувати батьків, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги. Якщо мати, батько були позбавлені батьківських прав і ці права не були поновлені, обов’язок утримувати матір, батька у дочки, сина, щодо яких вони були позбавлені батьківських прав, не виникає. Дочка, син можуть бути звільнені судом від обов’язку утримувати матір, батька та обов’язку брати участь у додаткових витратах, якщо буде встановлено, що мати, батько ухилялися від виконання своїх батьківських обов’язків. У виняткових випадках суд може присудити з дочки, сина аліменти на строк не більш як три роки.
Держава піклується про те, щоб у кожна дитина виховувалася у сім’ї і отримувала нормальне фізичне і моральне виховання. Однією з форм влаштування дитини у сім’ю є усиновлення. Усиновленням є прийняття усиновлювачем у свою сім’ю особи на правах дочки чи сина, що здійснене на підставі рішення суду. Усиновлення дитини провадиться у її найвищих інтересах для забезпечення стабільних та гармонійних умов її життя. Усиновленою може бути дитина. У виняткових випадках суд може постановити рішення про усиновлення повнолітньої особи, яка не має матері, батька або була позбавлена їхнього піклування. У цьому разі суд бере до уваги сімейний стан усиновлювача, зокрема відсутність у нього своїх дітей, та інші обставини, що мають істотне значення.
Особи, які можуть бути усиновлювачами
Усиновлювачем дитини може бути повнолітня дієздатна особа. Усиновлювачем може бути особа, що старша за дитину, яку вона бажає усиновити, не менш як на п’ятнадцять років. У разі усиновлення повнолітньої особи різниця у віці не може бути меншою, ніж вісімнадцять років. Усиновлювачами можуть бути подружжя, а також особи, зазначені у частинах п’ятій та шостій цієї статті. Усиновлювачами не можуть бути особи однієї статі. Особи, які не перебувають у шлюбі між собою, не можуть усиновити одну і ту ж дитину. Якщо такі особи проживають однією сім’єю, суд може постановити рішення про усиновлення ними дитини. Якщо дитина має лише матір, вона не може бути усиновлена чоловіком, з яким її мати не перебуває у шлюбі.
Якщо дитина має лише батька, вона не може бути усиновлена жінкою, з якою він не перебуває у шлюбі. Якщо такі особи проживають однією сім’єю, суд може постановити рішення про усиновлення ними дитини. Якщо дитина має лише матір або лише батька, які у зв’язку з усиновленням втрачають правовий зв’язок з нею, усиновлювачем дитини може бути один чоловік або одна жінка.
Кількість дітей, яку може усиновити один усиновлювач, не обмежується.
Особи, які не можуть бути усиновлювачами
Особи, які:
1) обмежені у дієздатності;
2) визнані недієздатними;
3) позбавлені батьківських прав, якщо ці права не були поновлені;
4) були усиновлювачами іншої дитини, але усиновлення було скасовано або визнано недійсним з їхньої вини;
5) перебувають на обліку або на лікуванні у психоневрологічному чи наркологічному диспансері;
6) зловживають спиртними напоями або наркотичними засобами;
7) не мають постійного місця проживання та постійного заробітку (доходу);
8) страждають на хвороби, перелік яких затверджений Міністерством охорони здоров’я України.
Крім зазначених осіб, не можуть бути усиновлювачами інші особи, інтереси яких суперечать інтересам дитини.
5,Опіка, піклування
Опіка, піклування встановлюється над дітьми, які залишилися без батьківського піклування. Опіка встановлюється над дитиною, яка не досягла чотирнадцяти років, а піклування - над дитиною у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років. Опіка, піклування над дитиною встановлюється органом опіки та піклування, а також судом у випадках, передбачених Цивільним кодексом України ( 1540-06 ).Опікуном, піклувальником дитини може бути за її згодою повнолітня дієздатна особа. При призначенні дитині опікуна або піклувальника органом опіки та піклування враховуються особисті якості особи, її здатність до виховання дитини, ставлення до неї, а також бажання самої дитини. Не може бути опікуном, піклувальником дитини особа, яка зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, особа, позбавлена батьківських прав, а також особа, інтереси якої суперечать інтересам дитини.
Новою форми опікування дітьми Сімейний кодекс зазначає договір про патронат. За договором про патронат орган опіки та піклування передає дитину, яка є сиротою або з інших причин позбавлена батьківського піклування, на виховання у сім’ю іншої особи (патронатного вихователя) до досягнення дитиною повноліття, за плату.
Патронатний вихователь зобов’язаний:
1) забезпечити дитину житлом, одягом, харчуванням тощо;
2) створити дитині умови для навчання, фізичного та духовного розвитку;
3) захищати дитину, її права та інтереси як опікун або піклувальник, без спеціальних на те повноважень.
Договір про патронат припиняється у разі відмови від нього вихователя або дитини, яка досягла чотирнадцяти років. До призначення дитині нового вихователя або передання дитини іншій особі, навчальному закладові, закладові охорони здоров’я або соціального захисту вихователь, який відмовився від договору, зобов’язаний піклуватися про дитину. Договір про патронат може бути розірваний за згодою сторін або за рішенням суду в разі невиконання вихователем своїх обов’язків або якщо між ним та дитиною склалися стосунки, які перешкоджають виконанню обов’язків за договором.

Список літератури:
1.Основи держави та права України: Методичний посібник / Уклад. Колектив авторів юридичного факультету УАБС. – Суми: УАБС. – 2002. – 480 с.
2. Сімейник кодекс украйни. Відомості Верхоної Ради України .- К., 2002,№22.- с.135
3.Ариванюк Т.О. та інші Сімейне право України: Підручник для студ. Юрид. Вузів і ф-тів\ В.С. Гопанчук(ред). – К.:Істина, 2002.- 304с.