Режущий и вспомогательный инструменты "SECO"

Режущий инструмент шведской фирмы SECO является современным, качественным и высокоэффективным. В нем нашли свое воплощение все передовые технологии резания и создания новых твердосплавных материалов для режущих вставок. Инструмент SECO реализует возможности, предлагаемые другими фирмами, а по некоторым позициям имеет преимущества и неповторимость - например, концевые фрезы Minimaster - аналогов в мире нет!

При правильной эксплуатации качественного инструмента средства, вложенные в его приобретение, оправдываются. Это доказывает опыт использования инструмента SECO нашими клиентами. Особо эффективно его применение при обработке твердосплавных и закаленных деталей (например, штампов и пресс-форм), операций, где весь цикл обработки необходимо выполнить одним инструментом и с одной установки, и многих других. Использование инструмента SECO позволяет значительно повысить производительность труда - не требуется время на переточку, на более частую переустановку износившегося инструмента. Многофункциональность инструмента SECO позволяет сократить его номенклатуру и запасы на складе, повысить производительность оборудования.

Но качеству не обязательно быть дорогим. Убедительное тому доказательство - инструмент SECO со сменными твердосплавными режущими пластинами и вставками. Высокая износостойкость вставок не потребует их замены в течение долгого времени, а когда их замена все же станет необходимостью, то поменять придется только износившуюся режущую вставку, а не весь инструмент.

Благодаря сочетанию современных твердых сплавов и оптимальной геометрии режущие пластины и вставки SECO позволяют обрабатывать практически любые материалы с твердостью до 60HRC, а пластины серии SECOMAX, созданные на основе кубического нитрида бора, отлично работают на обработке закаленных сталей твердостью 45-65 HRC.

Скачать бесплатно каталог SECO

Справочник технолога-конструктора

 Скачать бесплатно справочник технолога-приборостроителя Малов А.Н. 1962

Справочник технолога-машиностроителя Малов 1 том

Справочник технолога-машиностроителя Малов 2 том
 

Справочник конструктора-машиностроителя. Анурьев. 3 тома

Скачать бесплатно Анурьева 3 тома:

Справочник конструктора-машиностроителя. Анурьев. 1
 
Справочник конструктора-машиностроителя. Анурьев. 2

Справочник конструктора-машиностроителя. Анурьев. 3

!

«Гранд-НС» на Яндекс.Картах

Відшкодування моральної шкоди в кримінальному процесі.

Кримінально-процесуальне право надає широкі повноваження всім учасникам кримінально-процесуальної діяльності з тим, щоб кожний хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності. Однак законодавець обмежив здійснення цих повноважень умовою – забезпечення охорони прав та законних інтересів фізичних та юридичних осіб у кримінальному процесі (ст2 КПКУ)

Конституція України закріпила за кожним право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями чи діями чи бездіяльністю органів державної влади, їх посадових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Кожному гарантується судовий захист права спростувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сімї, та право вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої збиранням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.

Коли постановляється виправдувальний вирок, закривається кримінальна справа за реабілітуючи ми підставами і стає зрозуміло, що громадянин підозрювався або обвинувачувався у вчинення злочину безпідставно, то, звісно, постає питання про відшкодування матеріальної шкоди, завданої органами дізнання, досудового слідства, прокуратури чи суду. Але для будь-якої людини найважливішим є відновлення честі й гідності, які були порушені під час проведення слідства та судового розгляду.

Всі автори, які розглядали принцип поваги до гідності погоджувались з його конституційною природою і не заперечували його значення для кримінально-процесуальної діяльності. Щодо тлумачення змісту принципу, то воно, як правило, пов’язувалось із закріпленням у законі забороняючи норм, які стоять на заваді необґрунтованого приниження гідності особи під час провадження в кримінальній справі. Проблема поваги до гідності в кримінальному судочинстві вимагає комплексного підходу. Відповідно до Конституції гідність людини – це її соціальна цінність, унікальність конкретної особи, значущість кожної особистості як частини людського співтовариства, а забезпечення поваги до гідності є основним обов’язком держави. Чимало правових норм, які забезпечують гідність людини, закріплені в кримінальному, кримінально-процесуальному, цивільному законодавстві. Тобто держава та її органи зобов’язані створювати умови для реалізації цих прав, що випливають з її гідності.

В кримінальному процесі повага до гідності особи виступає як основний критерій діяльності учасників кримінального процесу. Повага до гідності – необхідна умова нормальних взаємовідносин людей між собою, державними органами та державою в цілому. Забезпечення поваги до гідності в кримінальному процесі – це ставлення до неї як до рівного суб’єкту, а не об’єкта впливу з боку держави. У науковій літературі неодноразово висловлювалась думка про необхідність закріплення у кримінально-процесуальному законодавстві спеціальної норми, яка б визначала загальне правило допустимої поведінки учасників кримінально-процесуальної діяльності. На жаль, чинний КПК не містить сьогодні окремого положення, яке б закріплювало вимогу поважного ставлення до особи в кримінальному процесі.

У випадках обмеження свободи безпідставно, у разі коли особі завдано шкоди незаконними діями правоохоронних органів, законодавство України передбачає порядок відшкодування моральної шкоди, завданої органами дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду для усунення негативних наслідків, спричинених такими незаконними діями.

П.Люблінський у 1906 році визначив основну ознаку інституту відшкодування моральної шкоди: “гроші не можуть компенсувати суб’єктивні страждання, тяжкість яких не піддається оцінці, однак вони важливі як моральне задоволення, як завдання, що випливає з визнання держави хибного призначення цієї міри, на відновлення справедливості”.

Дієвий механізм реалізації права на відшкодування моральної шкоди має важливе значення. Дійсно, наявність реального, а не декларативного права на компенсацію в таких випадках буде сприяти відновленню справедливості в кожній справі, підвищенню авторитету правоохоронних органів, які визнали наявність помилок, поваги до суду, який приймає рішення про усунення негативних наслідків таких помилок.

Правове регулювання відшкодування шкоди завданої незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду здійснюються на основі Конституції України, КПК України, Цивільного кодексу України, ЗУ ”Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду ”, а також на підставі Положення про застосування ЗУ “Про порядок відшкодування шкоди завданої громадянинові діями органів дізнання, прокуратури і суду”.

Під час аналізу нормативних актів, що регулюють це питання, на перший погляд, складається враження про наявність ефективного порядку відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду. Але це хибне припущення. Порядок недосконалий, недієвий. Він потребує кардинальних змін.

Передусім необхідно розробити та закріпити у законі чітке та детальне визначення поняття “моральна шкода”. Відповідно до ст.23 ЦКУ моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю, стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сімї чи близьких родичів; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сімї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку зі знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниження її честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Існуюче визначення “моральна шкода” є, з одного боку, широким, а з іншого – занадто непрактичним, складним для розуміння, для доказування і для оцінки адекватної грошової компенсації. Можливо, слід урахувати думку науковців, практиків та фахівців і сформулювати нове визначення.

Поняття моральної шкоди в кримінальному процесі, як зазначають М.Гошовський та С.Кучинська, потребує її розуміння як у вузькому, так і в широкому значенні. Під зазначеним поняттям слід розуміти таке, що виходить за межі наслідку посягання, яке утворює один з необхідних елементів складу злочину. Зрозуміло, що заподіяння людині фізичних страждань внаслідок її побиття пов’язано х психічним переживанням даної особи, і в цьому розумінні моральна шкода виступає органічною складовою будь-якої шкоди, заподіяної злочином.

В.Дубрівний вважає, що під моральною шкодою слід розуміти порушення нормального психічного стану людини, спричинене злочинним посяганням на охоронювані законом її суб’єктивні права та інтереси, а також інші блага, через що цій особі заподіюється моральні страждання. С.Наріжний обмежує поняття моральної шкоди фізичними або моральними стражданнями, яких зазнають громадяни у зв’язку із споєнням проти них діянь, що переслідуються кримінальним законом. А.Ерделєвський вважає, що моральна шкода знаходить вираз у негативних психічних реакціях потерпілого. В.Понарін визначає моральну шкоду як моральні страждання особи, викликані злочинним посяганням на її честь, гідність, а також інші блага, що охороняються як законом, так і нормами моралі. Наведені точки зору підтверджують, що термін “душевні страждання” не повною мірою відображає поняття “моральна шкода”.

Пленум ВСУ у постанові від 31березня 1995року “Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди” роз’яснив, що “моральна шкода може полягати у приниженні честі, гідності, престижу, ділової репутації, моральних переживаннях у зв’язку з ушкодженням здоровя, у порушенні права власності, прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв’язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв’язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, настанні інших негативних наслідків”.

Щодо поняття інших цивільних прав, то на сучасному етапі проблема дослідження особистих немайнових прав набуває особливої актуальності у зв’язку з тим, що особисті немайнові права і майнові права розглядаються в цивільному праві як рівноцінні. Більш того, немайнові права, які забезпечують фізичне і психічне благополуччя особи, є більш пріоритетними при здійсненні та захисті в порівнянні з іншими особистими правами, оскільки згадуються першими при визначенні предмета цивільно-правового регулювання.

На думку Н.Марущак, саме цей аспект – порушення нормальних життєвих зв’язків, порушення стосунків з оточуючими людьми, настання інших негативних наслідків – є визначальними для поняття “моральна шкода”, бо будь-які душевні страждання без уточнення наслідків не можуть бути оцінені та враховані повною мірою, адже це призведе до необґрунтованості та незаконності рішення суду про відшкодування шкоди, призведе і призводить до зменшення компенсації.

Замість того щоб визначити для суддів критерії моральної шкоди, законодавець в ЦКУ пропонує визначати розмір грошової компенсації залежно від глибини душевних та фізичних страждань. Тут ми бачимо уникнення точних параметрів і критеріїв, що унеможливлює виносити обґрунтовані судові рішення. Внаслідок неточних формулювань особа, якій завдано моральної шкоди не зможе повною мірою довести глибину своїх страждань за допомогою речових доказів чи певних документів.

Через це необхідним є законодавче закріплення понять “честь” та “гідність”. Зрозуміло, що ці поняття досить важко визначити, але для осіб, які стикаються з проблемою відшкодування моральної шкоди вони є дуже важливими та, можна так сказати, відправними.

Приниження честі та гідності також потребує доведення у суді у справах про відшкодування моральної шкоди, що є неможливим внаслідок відсутності законодавчо закріплених, єдиних понять “честь” та “гідність”.

Щодо думок науковців, то можна сказати, що наприклад, А.Анісімов зазначає, що під честю слід розуміти оцінку суспільством моральних та інтелектуальних якостей людини, з поняттям гідності пов’язується усвідомлення самою людиною факту, що вона володіє незаплямованими моральними та інтелектуальними якостями. Взагалі, вчені по-різному визначають гідність особи. Сьогодні в цивільному праві превалює поняття особистого немайнового права як суб’єктивного права, “що виникає стосовно нематеріальних благ чи результатів інтелектуальної діяльності, яка не підлягає точній грошовій оцінці, тісно пов’язана з правомочною особистістю , спрямована на вияв і розвиток її індивідуальності та має специфічні підстави виникнення і припинення”. Отже можна зробити висновок, що гідність особи це її соціальна цінність, вона виникає з народження. І ми в котрий раз можемо переконатись, що відсутність законодавчо закріпленого поняття “гідності” унеможливлює реалізацію норм кримінально-процесуального законодавства, спрямованих на захист гідності особи. Прийнятий новий ЦКУ у ст.270 дає перелік особистих немайнових прав, в т.ч. і право на повагу до гідності. Це звичайно є певним кроком вперед, але дуже незначним, т.я. дана стаття просто дублює положення КУ.

Отже, принцип поваги до гідності в кримінальному процесі полягає у законодавчому визнанні людини найвищою соціальною цінністю і створенні належних умов реалізації конституційного права особи на повагу до гідності. І безперечно, реальність та дієвість положень норм КПК, які спрямовані на повагу до гідності, безпосередньо залежить від чіткості конституційних та цивільно-правових норм. Н.Марущак пропонує внести зміни до КПКУ, доповнивши його статтею 13¹: під час провадження в кримінальній справі забороняється поводження з учасником кримінального процесу, що принижує його гідність або створює небезпеку для його життя чи здоровя. А значить для кращого розумінні не обійтись і без визначення поняття “гідності” в ЦК України.

Потребує змін і ЗУ “Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові діями органів дізнання, досудового слідства і прокуратури”. Відповідно до цього ЗУ підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок:

-незаконного засудження, незаконного притягнення як обвинуваченого, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході розслідування чи судового розгляду кримінальної справи обшуку, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян;

-незаконного проведення оперативно-розшукових заходів, передбачених ЗУ “Про оперативно-розшукову діяльність” та іншими актами законодавства.

З метою недопущення незаконних дій органів дізнання, досудового слідства, прокуратури необхідно щоб, наприклад, не обшуканий, а самі органі піклувались про те, щоб були при всіх цих діях присутні поняті. Так за ст.127КПК необхідна обов’язкова участь понятих при проведенні певних слідчих дій. Це звичайно є певною гарантією для обшуканого. Але іноді і самі поняті можуть розголосити інформацію, яка їм стала відома при проведенні слідчих дій. Тому вони мають попереджуватись про відповідальність за розголошення таких даних та відомостей.

У проекті КПК України міститься ст.28, яка передбачає повноваження слідчого судді, а саме – на слідчих суддів покладається забезпечення додержання конституційних прав і свобод фізичних та юридичних осіб у стадії досудового провадження.

31березня 1995року Пленумом ВСУ прийнято постанову “Про судову практику в справах про відшкодування моральної шкоди”, в якій йдеться, що згідно з ст.28КПКУ потерпілий, тобто особа, якій злочином заподіяно моральну чи фізичну шкоду (ст.49КПК), вправі пред’явити цивільний позов про стягнення моральної шкоди в кримінальному процесі чи в порядку цивільного судочинства. Далі наводиться поняття моральної шкоди, яка підлягає відшкодуванню. Враховуючи, що можливість відшкодування моральної шкоди є важливою гарантією захисту прав і свобод громадян та юридичних осіб, які постраждали від злочинів, і пред’явлення цивільного позову останніми про відшкодування завданої шкоди має всі беззаперечні переваги такого позову в кримінальному процесі, для встановлення загальних підстав їх розгляду необхідно в законодавчому порядку в ч.1 ст.28 КПК до слів “яка зазнала матеріальної...” додати “і моральної шкоди”, а також внести відповідні доповнення в інші статті КПК України, де йдеться про відшкодування шкоди.

Згідно із ст13 ЗУ “Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду” питання про відшкодування моральної шкоди за заявою громадянина вирішується судом відповідно до чинного законодавства в ухвалі, що приймається відповідно до частини 1 ст.12.

Згідно із законом обов’язок вирішення цивільного позову, пред’явленого в кримінальній справі, покладено на суд (ст.328КПК). Не зважаючи на це, можливість пред’явлення даного позову покладає на слідчого та орган, який провадить дізнання, певні обов’язки. Насамперед це обов’язок останніх роз’яснити особі право пред’явити цивільний позов про відшкодування моральної шкоди. Слід зазначити, що в практиці таке положення не находить відображення. Це пояснюється значною мірою незнанням переважної частини практичних працівників можливості пред’явлення цивільного позову про відшкодування моральної шкоди в кримінальній справі та відсутності певної норми в КПКУ. У зв’язку з цим, Я.Клименко пропонує доповнити статтею 122¹ наступного змісту: порядок роз’яснення прав особі, яка зазнала шкоди від злочину: органи дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду зобов’язані роз’яснити потерпілому право пред’являти цивільний позов, а також роз’яснити порядок відшкодування моральної і матеріальної шкоди, про що роблять помітку в протоколі”.

Право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку передбаченому законом виникає у випадах:

а) постановлення виправдувального вироку суду;

б) закриття кримінальної справи за відсутності події злочину, відсутністю у діянні складу злочину або недоведеністю участі обвинуваченого у вчиненні злочину.

Сьогодні ініціатива у відновленні порушення прав особи, її реабілітація (що включає відшкодування моральної шкоди) повинна виходити від відповідних органів, дії чи бездіяльність яких призвели до виникнення матеріальної чи моральної шкоди. Вони – представники держави, виразники її інтересів і саме від їх дій залежить належне виконання державою своїх обов’язків перед конкретною особою і суспільством в цілому. Держава, що пропонує на звання правової, не має права ставити особу, тим більше, особу права якої порушені, у принизливе становище прохача.

Згідно з п.4ст.64 КПКУ обставиною, що підлягає доказуванню у кримінальній справі, є характер і розмір шкоди, завданої злочином. Враховуючи вище викладене можна сказати, що факт заподіяння злочином моральної шкоди входить до предмету доказування. Тому, якщо цивільний позов про відшкодування моральної шкоди пред’явлено в кримінальній справі, то провадження у ньому має відбуватись за правилами встановленими КПКУ, а тому доказування факту заподіяння злочином названої шкоди має робитись за допомогою процесуальних джерел, передбачених кримінально-процесуальним законодавством. Зупинимось на них детальніше:

1) Показання потерпілого. Дане джерело має особливу цінність, оскільки останні є трохи не єдиним прямим доказом наявності у нього моральної шкоди. В цьому аспекті слід зазначити, що неабияку доказову цінність для встановлення факту заподіяння злочином моральної шкоди та її розміру буде відігравати пояснення потерпілого, відібране у нього органом дізнання безпосередньо після скоєного злочину.

2) Показання свідків. Їх слід віднести до побічних доказів, які підтверджують заподіяння даної шкоди, оскільки свідок міг бачити, як потерпілий страждав від фізичного болю, плакав після смерті близької людини, приймав заспокійливі засоби після приниження його честі та гідності.

3) Висновок експерта. Судово-психіатрична експертиза об’єктивніше може встановити глибину моральних та фізичних страждань. Також за її допомогою можна визначити і засоби реабілітації щодо потерпілого.

Ще однією важливою проблемою даної теми є питання пов’язане з роллю слідчого в процесі відшкодування моральної шкоди. За ст.29КПК при наявності даних про те, що злочином заподіяна матеріальна шкода або понесені витрати для лікування потерпілого, то орган дізнання, суд зобов’язані вжити заходів до забезпечення цивільного позову. У зв’язку з цим постає питання про розмір відшкодування моральної шкоди, з якої суми слід виходити при вжитті заходів забезпечення названого позову. Щодо наведеного слід зауважити, що ні законодавство, ні судова практика не встановили конкретної методики визначення розміру моральної шкоди. Зазначений лише мінімальний розмір її стягнення – 5 мінімальних розмірів заробітної плати (ч2 ст.440¹ ЦКУ) та фактори, які необхідно врахувати при його визначенні: характер і тривалість страждань, стан здоровя потерпілого, тяжкість завданої травми, наслідки тілесних ушкоджень, істотність вимушених змін у його життєвих і виробничих відносинах, ступінь зменшення престижу, ділової репутації.

Частино1 ст.12 ЗУ ”Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури чи суду” (далі - Закону) визначається, що розмір відшкодовуваної шкоди, зазначеної в пп.1,3,4 Закону залежно від того хто провадив слідчі дії чи розглядав справу, в місячний термін з дня звернення громадянина визначають відповідні органи дізнання, досудового слідства, про що виносять постанову.

Розмір відшкодовуваної шкоди визначається з урахуванням обставин справи в межах, встановлених цивільним законодавством. Відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом проводиться, виходячи з розміру не менше 1 мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом.

Таким чином, норми чинного закону перешкоджають здійсненню права на відшкодування, носять відверто дискримінаційний характер щодо особи, яка постраждала від незаконних дій правоохоронців. І тут постає таке просте питання: чи можливе адекватне визначення розміру компенсації тими органами, діяннями яких було завдано шкоду. Маємо висновок: реабілітований потрапляє в залежність від органу, який уже приймав необґрунтоване рішення щодо цієї особи, і, як результат, право на честь та гідність знову порушується, але вже в процесі реабілітації.

В юридичній літературі питання визначення розміру відшкодування шкоди є дискусійним. Так, В.Понарін, розглядаючи механізм визначення розміру заподіяної злочином шкоди, пропонує застосування так званого “посанкційного показника”: розмір її визначається виходячи з розміру санкції статті ККУ, який застосовується до підсудного. О.Ерделевський радить для визначення розміру даної шкоди застосовувати розроблену ним формулу, яка складається з добутку ряду коефіцієнтів, що відображають критерії, необхідні для визначення розміру моральної шкоди. Сутність його поглядів заснована на використанні для визначення даного розміру співвідношення максимальних санкцій норм ККУ, що найбільш об’єктивно відображає суспільну значимість охоронюваних благ.

Відсутність єдиного механізму визначення розміру моральної шкоди породжує невизначеність судів при задоволенні позовів про її відшкодування, розбіжностей вироків у частині задоволення останніх. Доцільно б було встановити певні правила, якими необхідно керуватися слідчому при вжитті заходів до забезпечення цивільного позову про відшкодування шкоди в кримінальній справі, закріпивши їх в чинному КПК, в роз’ясненнях Пленуму ВСУ. Крім цього, доцільно було б з урахуванням законодавчих положень передбачити у відомчих нормативних актах порядок провадження у пред’явлених у кримінальній справі цивільних позовах, звернувши увагу на вжиття заходів по їх забезпеченню.

Проаналізувавши ситуацію щодо цього питання в Україні, можна для деяких порівнянь звернутися до сусідньої держави – Російської Федерації. І подивитись як там врегульоване питання, яке нас цікавить. Можливо, ми зможемо дещо почерпнути звідти.

Отже, законодавство РФ значно випередило українське у регулюванні питання реабілітації громадян та відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними діями правоохоронних органів. Питання реабілітації в РФ вирішується на основі КПК РФ, на відміну від України, де це здійснюється згідно із ЗУ “Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду”.

Відповідно до КПК РФ право на реабілітацію визнається за виправданим або за особою, щодо якої припинено кримінальне переслідування, судом в резолютивній частині виправдовувального вироку, ухвали, постанови, а прокурором, слідчим, дізнавачем – у резолютивній частині постанови про закриття кримінальної справи.

Слід зазначити, що російське законодавство передбачає більш ефективний порядок, до того ж у КПК РФ передбачені коротші строки реабілітації (5 днів), порівняно з українським – 1 місяць для повідомлення про рішення що реабілітує громадянина у разі його смерті на вимогу родичів, слідчого, прокурора, суду.

Але на сьогоднішній день ми маємо проект КПК України, про який ми не можемо не згадати розглядаючи дане питання. Проект містить багато принципово нових положень, спрямованих на захист прав, свобод особи. Одним із завдань КПК є захист особи від безпідставного і незаконного притягнення до кримінальної відповідальності та необґрунтованого і незаконного рішення.

Завдання і принципи кримінального судочинства є загальними для всіх стадій, і від їх визначеності залежить ефективність державної охорони прав та інтересів громадян.

Проект КПК, на жаль, не врегульовує це питання на належному рівні. Так у ст.619 проекту встановлюється, що на вимогу реабілітованого, а в разі його смерті на вимогу його близьких родичів суд, прокурор, слідчий зобов’язані в двотижневий строк письмово повідомити про реабілітацію і принести вибачення реабілітованому за місцем його роботи чи проживання або його близьким родичам, про що повідомити через місцеві ЗМІ.

Проект КПК залишає невизначеним питання, чому реабілітована особа (її родичі в разі її смерті) повинна вимагати спростування інформації про незаконні дії, здійснені щодо неї, письмового повідомлення про реабілітацію й офіційного вибачення? Ці дії чинилися без її згоди (чи згоди її родичів), а тому наслідки повинні усуватись без неї також. Не особа, а відповідні державні органи мають бути найбільш зацікавлені в якнайшвидшому відновленні порушених прав особи, вони повинні бути ініціаторами повної реабілітації особи і створити певні умови для нормалізації її життя. Мабуть і тут дає про себе знати історичне минуле нашої держави, коли визнавати судові помилки було не прийнято.

Сьогодні інститут відшкодування моральної шкоди в нашій державі знаходиться в стадії становлення і при його формуванні слід враховувати, передусім, принципи права, основним з яких є дотримання принципу верховенства права. Тому порядок відшкодування шкоди має бути виваженим, його положення не повинні допускати двозначність розуміння. Порядок реалізації конституційного права на відшкодування шкоди, заподіяної незаконними діями правоохоронних органів, має бути загальновідомим, прозорим, свідчити про соціальну спрямованість держави.

При прийнятті нового КПК необхідно враховувати існуючі недоліки, не допустити неточностей та незбалансованості кримінально-процесуальних норм, перш за все тих, які стосуються прав та свобод особи. Необхідно передбачити можливість відшкодування моральної шкоди в кримінальному процесі. Отже, з метою дотримання прав і свобод громадян, можна запропонувати такі варіанти:

-доповнити КПК новим розділом або главою, в якій передбачався б порядок реабілітації громадян, порядок відшкодування моральної то матеріальної шкоди. А також, можливо, зменшити строки реагування на запити щодо реабілітації.

-погодити всі ці зміни з іншими законами, з метою недопущення розбіжностей.

Список літератури:

1. А.М.Эрделевский. Критерии и метод оценки размера компенсации морального вреда. //Государство и право.-1997, №4.

2. В.Маляренко. Про недоторканність володіння особи як засаду кримінального судочинства// Право України, 2004, №7.

3. В.Чернадчук. Право на відшкодування моральної шкоди: деякі аспекти// Право України, 2000, №2.

4. В.Чернадчук. до питання про поняття моральної шкоди// Право України, 2001, №2.

5. Н.Марущак. Про необхідність нового порядку відшкодування моральної шкоди, завданої особі незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду// Підприємництво, господарство і право, травень,2004.

6. Н.Павловська. Відшкодування моральної шкоди при посяганні на недоторканність особистого життя// Право України, 2001, №3

7. Я.Клименко. Відшкодування моральної шкоди в кримінальному процесі // Право України, 2000, №6.

Цветочный портал

Цветочный портал

Система органів державної влади-реферат

План
• ВЕРХОВНА РАДА УКРАЇНИ (ВРУ)
• ВИКОНАВЧА ВЛАДА: ЗМІСТ І ОСОБЛИВОСТІ ОРГАНІЗАЦІЇ
• ПРЕЗИДЕНТСТВО В УКРАЇНІ
• ПРОКУРАТУРА УКРАЇНИ
• ВИСНОВОК

ВЕРХОВНА РАДА УКРАЇНИ (ВРУ).
  Нині парламенти є в більшості країн світу. Вони різнять між собою за назвою, часом виникнення, статусом, структурою, функціями, порядком роботи, але за всіх обставин мають багато спільного як органи державної влади. 
  Серед основних загальносвітових рис нашого парламенту є риси, властиві лише йому або принаймні частині сучасних парламентів. Зокрема, за Конституцією України Верховна Рада – 1)є єдиним органом законодавчої влади; 2)вона на відміну від більшості парламентів світу не визначається конституційно як представницький орган державної влади; 3)Верховна Рада України є пріоритетним органом у системі органів державної влади; 4)Верховна Рада відповідно до Конституції України є однопалатним парламентом, який обирається на чотири роки. Конституція України, визначаючи статус Верховної Ради – парламенту України (ст. 73), характеризує його насамперед як єдиний орган законодавчої влади в Україні. 
  Особливістю українського парламенту за Конституцією України є також його однопалатність, яка згодом має зазнати змін відповідно до рішень всеукраїнського референдуму від 17 квітня 2000 року. 
  Колегіальний характер Верховної Ради України полягає в її складі й порядку роботи. Зокрема, Верховна Рада України складається з 450 народних депутатів України і є повноважною за умови обрання не менш як двох третин від її конституційного складу. Закони та інші акти Верховна Рада України приймає більшістю від її конституційного складу, крім випадків, передбачених Конституцією.
  Про представницький характер Верховної Ради свідчить наявність у ній депутатських фракцій і груп, які представляють відповідні політичні сили і верстви населення, зв’язки народних депутатів з виборцями в одномандатних округах, виступи народних депутатів у парламенті від імені виборців тощо. Тому можна стверджувати, що уникнення характеристики чинною Конституцією парламенту як представницького органу державної влади було не відмовою Конституції від цієї традиційної риси нашого парламенту, агітації реакцією на колишній статус парламенту, на його фактично символічний характер, на його статус як головним чином представницький орган державної влади і лише частково як орган законодавчої влади. 
  Серед визначальних рис конституційно-правового статусу Верховної Ради України чільне місце посідає виборний та представницький характер українського парламенту. 

Функції парламенту.
Однією із ключових проблем теорії парламентаризму є проблема дослідження функцій парламентів. Загальновизнаними функціями парламенту є законодавча, представницька, установча, бюджетно-фінансова, зовнішньополітична.
  Верховна Рада України визначена як єдиний орган законодавчої влади. Представницька функція парламенту в ній навіть не названа. Хоча парламент має право вирішувати будь-яке питання від імені народу і в інтересах народу. 
  Про наявність інших об’єктивних функцій парламенту ( економічної, соціальної, культурної ) поряд із його законодавчою діяльністю свідчать, зокрема, їх повноваження щодо затвердження загальнодержавних програм економічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля тощо. 
  Але головними функціями парламенту, які нерідко вважають єдиними, є його владні функції, які слід розрізняти за способами і засобами діяльності парламенту, 
тобто за змістом, функціями влади, зокрема законодавчої її гілки. До владних функцій парламенту належать, зокрема, законодавча, представницька, установча функція, функція парламентського контролю, бюджетно-фінансова, судова функції.
  Свою назву законодавча гілка влади отримала насамперед завдяки законодавчій функції. Головним напрямом діяльності Верховної Ради України є прийняття законів (ст. 75, 85, 92 ). Пріоритетним напрямом законодавчої функції Верховної Ради України є внесення змін до Конституції України у межах і порядку, передбачених розділом ХІІІ Основного Закону України. Процедура прийняття таких законів максимально ускладнена, оскільки метою їх прийняття є здійснення установчої влади. Так, відповідно до ст. 92 Конституції України виключно законами є насамперед: права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов’язки громадянина; громадянство; правосуб’єктність громадян, статус іноземців та осіб без громадянства; права корінних народів і національних меншин.
  Таким чином, виключно законами визначаються найважливіші питання державного і суспільного ладу.  
  З огляду на представницьку природу Верховної Ради України, то можна сказати, що змістом представницької функції українського парламенту є вираження на загальнонаціональному рівні різних політичних, економічних суспільних інтересів та їх узгодження. Метою здійснення цієї функції парламенту є його перетворення в структурований представницький орган держави, де узгоджуються головні політичні напрями, які встигли набути силу в народі, а тому мають значення і для держави. Важливим елементом у механізмі здійснення представницької функції є відповідна підготовка народних депутатів України, яка в свою чергу виявляється на усіх рівнях діяльності парламенту і насамперед пов’язана з інформаційно-політичною функцією парламенту.  
  Впливову роль відіграє функція парламентського контролю. Критерієм виділення контрольної функції є її мета – виконання ролі противаги виконавчій владі в системі поділу державної влади. Відповідно до ст. 8.1.1 Регламенту Верховної Ради України парламент здійснює контроль через свої структурні інститути: Рахункову палату, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, комітети, тимчасові слідчі комісії. Традиційним напрямом контрольної діяльності Верховної Ради України є здійснення контролю за Кабінетом Міністрів України відповідно до ст. 113 Конституції України.  
  Бюджетно-фінансова функція. До компетенції Верховної Ради України належить визначення основних напрямів бюджетної політики, розгляд проекту бюджету, внесення змін і доповнень до нього, затвердження цього бюджету, контроль за виконанням бюджету, затвердження звіту про виконання бюджету. Для контролю і обліку фактичного використання коштів і забезпечення ефективного виконання бюджетів застосовується ряд механізмів контролю за фактичним використанням коштів. 
  Все більшого визнання набуває інформаційна функція. Так, відкритість і гласність як фундаментальні принципи функціонування законодавчої влади в усіх сферах її діяльності закріплені у ст. 84 Конституції України.
  Отже, роль Верховної Ради України має зростати і в державі, і в суспільстві. Він має всебічно виражати загальнодержавні і регіональні інтереси політичного, економічного, соціального, культурного характеру, а також слугувати каналом зв’язку між державою і народом.  
  Відповідно до положень пункту 20 частини першої ст. 25 Конституції України  
організація і порядок проведення виборів визначаються виключно законами України. Новою Конституцією України, прийнятою 28 червня 1996 року закладено основні принципи і засади проведення виборів в України, чим створено основу для розгортання нового після конституційного етапу розвитку законодавства України, в тому числі проведення законотворчих робіт у сфері парламентського виборчого права.
  Нині до Верховної Ради України обирається 450 депутатів, з них 250 – в одномандатних виборчих округах і 225 – за списками кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків партій у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на основі пропорційного представництва. тобто сьогодні на виборах народних депутатів України застосовується змішана мажоритарно-пропорційна система. 
  Водночас слід мати на увазі, що в України, на жаль, поки що виборчі кампанії пов’язуються не тільки з виборчим процесом, агітації й набувають форми законодавчо-виборчої гри. 
  Відповідно до ст. 76 Конституції та ст. 3 Закону України „Про вибори народних депутатів України „, народним депутатом може бути обраний громадянин України, який на день виборів досяг двадцяти одного року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх п’яти років. Не може бути обраний депутатом громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку.
  Рівність голосів на виборах народних депутатів України забезпечується, зокрема, утворенням одномандатних виборчих округів з приблизно однаковою кількістю виборців, тобто за єдиними нормами представництва, окремо для кожного виду виборів, створення рівних можливостей для кандидатів під час реєстрації їх виборчими комісіями, при веденні передвиборної агітації тощо.
  Нині на виборах народних депутатів України кожний виборець має два голоси – по одному в одномандатному та багатомандатному загальнодержавному виборчих округах.
  Принцип прямого виборчого права визначає право громадян обирати кандидатів на виборах безпосередньо.
  Вибори до Верховної Ради України інституюються у вигляді виборчого процесу, що передбачає відповідно ряд стадій. 
  Перша стадія – проголошення або призначення виборів народних депутатів України. 
  Друга стадія виборів передбачає формування територіальної основи виборів – затвердження або утворення виборчих одиниць. Ними є : виборчі округи та виборчі дільниці.
  Третя стадія виборів народних депутатів України – створення виборчих органів, на які за законом покладається організація та проведення виборчого процесу. Створення системи виборчих комісій завжди залежить від двох чинників: виду виборів і адміністративно-територіального устрою держави. 
  Відповідно до Законів України „Про вибори народних депутатів України”, „Про Центральну виборчу комісію” організацію і проведення виборів народних депутатів України забезпечують Центральна виборча комісія, окружні виборчі комісії, дільничні виборчі комісії. Четверта стадія виборів до Верховної Ради України пов’язана з процесом складання списків виборців. У конституційному праві зарубіжних країн ці стадію прийнято називати – стадія реєстрації виборців. В Україні традиційно, в тому числі на виборах народних депутатів України, використовується публічний, так званий примусовий, порядок складання списків виборців, однаковий для всіх видів виборців. 
Однією із найважливіших стадій виборчого процесу виступає стадія висування і
реєстрації кандидатів на виборчі посади. 
  Відповідно до Закону України „Про вибори народних депутатів України”, в основу якого покладено змішану, мажоритарно-пропорційну систему, на виборах до Верховної Ради України закладено механізм висування кандидатів, який передбачає можливість висування кандидатів двома шляхами, зокрема багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі та одномандатних виборчих округах.
  України багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі право висування кандидатів у депутати належить виключно політичним партіям та виборчим блокам партій. 
  В одномандатних виборчих округах право висування кандидатів належить громадянам України за умов додержання ними вимог щодо права обирати і бути обраним таким шляхом самоврядування. 
  Особа, що виконала всі необхідні умови у межах певного, встановленого законом часу, реєструється відповідним виборчим органом і отримує з моменту реєстрації офіційний статус кандидата. 
  Передвиборна агітація може здійснюватись у будь-яких формах і будь-якими засобами, що не суперечать Конституції та законам України.
  Законодавством про вибори до органів державної влади запроваджено процедуру жеребкування для визначення черговості участі кандидатів на телебаченні, радіо, при друкуванні передвиборних програм тощо. Передвиборна агітація фінансується за змішаним принципом: по-перше, за рахунок коштів Державного бюджету України; по-друге, за рахунок коштів політичних партій, виборчих блоків партій, пожертвувань фізичних та юридичних осіб. 
  Забезпеченню принципу рівності можливостей кандидатів на виборах сприяє також встановлення законодавством певних обмежень ведення передвиборної агітації. 
  Найголовніша стадія виборів народних депутатів України – голосування, оскільки саме з ним пов’язаний власне акт волевиявлення. За Законом голосування проводиться у день виборів або у день повторного голосування. Кожний виборець на виборах народних депутатів України отримує відповідно по два виборчі бюлетені: один для голосування на виборах у одномандатному і другий для голосування по виборах у багатомандатному загальнодержавному виборчих округах. Підрахунок голосів виборців здійснюється виключно членами дільничних виборчих комісій на їх засіданнях. Центральна виборча комісія підбиває підсумки виборців і реєструє всіх осіб, обраних народними депутатами України.
  Загальний кількісний склад і кількісний склад нижніх палат парламентів практично завжди є більшим, ніж у верхніх палатах. Щодо якісного складу Верховної Ради України, то він не може суворо регламентуватися, оскільки вибори до парламенту є вільними і демократичними. 
  Однією з найважливіших рис парламенту України є його структура. Структуризація парламенту має на меті, як правило, створення на основі коаліції фракцій або окремою фракцією парламентської більшості, яка бере на себе відповідальність перед народом за формування державної політики, керівництво парламентом і формування уряду. 
  Щодо структури Верховної Ради України, від якої також залежить ефективність її діяльності, необхідно зауважити, що точки зору науковців стосовно цього питання не збігалися, як у процесі прийняття Конституції, так і тепер. Головним питанням структури українського парламенту нині є його поділ на палати як головні самостійні 
структурні елементи. Верховній Раді, як і будь-якому однопалатному парламенту, властиві нині загальнопарламентські інститути загальної 
компетенції. Ними насамперед є: Голова Верховної Ради України, Перший заступник і заступник Голови, та апарат парламенту. Нині Головою Верховної Ради України є В. Литвин.
  Досліджуючи діяльність Верховної Ради України, необхідно звернути увагу на такі важливі структурні інститути, як депутатські фракції, групи та комітети. Депутатські фракції та групи є передусім особливими її структурними інститутами, оскільки вони, поділяючись між собою, відображають весь спектр політичних сил парламенту як єдиного загальнонаціонального, колегіального, представницького органу державної влади, де представлені різні політичні, економічні, соціальні інтереси народу України. Ще одним важливим структурним інститутом Верховної Ради України є комітети. Але правовий статус комітетів потребує зміцнення. 
  Одним із шляхів підвищення ефективності діяльності законодавчої влади в Україні є створення професійно підготовленого та добре обізнаного допоміжного апарату, працівники якого мають бути пропорційно розподілені між керівництвом, фракціями та комітетами Верховної Ради України. 

ВИКОНАВЧА ВЛАДА: ЗМІСТ І ОСОБЛИВОСТІ ОРГАНІЗАЦІЇ
  Суспільна роль виконавчої влади серед, гілок державної влади визначається тим, що саме у процесі її реалізації відбувається реальне втілення в життя законів та інших норма¬тивних актів держави, практичне застосування важелів державного регулювання і управління важливими проце-сами суспільного розвитку.
Сам характер виконавчої влади, що зумовлений її об'єктивним призначенням — виконанням законів та інших правових актів, підтверджує єдність цієї гілки влади зі змістом управлінської діяль-ності держави. Тому визнання змістовного зв'язку виконавчої вла¬ди з державним управлінням є однією з ключових передумов пра¬вильного розуміння суті виконавчої влади.
  Із запровадженням в Україні конституційного принципу поділу державної влади, вид діяльності, що раніше визначався як „державне управління”, почали тлумачити як „виконавча влада”. Проте ці категорії за своїм змістом не збігаються. Частина функцій державного управління реалізується за межами виконавчої влади і водночас частина функцій виконавчої влади може реалізовуватись за межами дер¬жавного управління. В цьому полягає складна діалектика співвідно-шення понять „виконавча влада” і „державне управління”. Інакше кажучи, влада за змістом є єдиною, а принцип поділу державної влади є не більш ніж теоретичним постулатом, який дає змогу певним чином будувати державний механізм та організовувати його функціонування. Цей принцип означає, що державна влада реалізується через певні види державних органів.
  З формуванням ефективно працюючої системи органів виконавчої влади (або інакше — органів державного управління) пов'язані великі надії, оскільки саме в цьому полягає реальний засіб зміцнення виконавчої влади. Вирішенню даного завдання має спри¬яти закріплена в Конституції України модель організації виконав¬чої влади, яка спирається, зокрема, і на наведені вище аспекти розу¬міння системи органів виконавчої влади. Найповніше реалізовано перший із зазначених аспектів, пов'я¬заний з відокремленням органів виконавчої влади від інших видів державних органів. Це досягнуто в тексті Конституції шляхом: по-перше, використання узагальнюючого для усіх органів держави терміна "органи державної влади" (ст. 5); по-друге, виділення се¬ред останніх таких видів, як "органи законодавчої, виконавчої та судової влади" (ст. 6).
  У змісті самої виконавської вертикалі першорядне значення має чітке визначення її найвищої структурної ланки, яка має виконувати в системі роль керуючого центру. Причому з точки зору науково-системної ідеології найкращі результати діяльності ієрархічно організованої системи можуть бути забезпечені за умови її моноцентричної, а не поліцентричної структурної побудови. Тобто умови, коли усі структурні ланки системи підлягають керуючому впливу з одного владно-організаційного центру, а не з кількох. Виходячи зі встановленої Конституцією України республіканської форми державного правління змішаного — президентсько-парламентського типу, яка закономірно пов’язана з так званим дуалізмом виконавчої влади, слід зазначити, що в основу управлінської вертикалі покладено модель своєрідного „подвійного центру”. Тобто такого, який складається з двох функціонально поєднаних суб'єктів — Президента України і Кабінету Міністрів України (уряду).
  Специфічність даної моделі в тому, що відношення цих суб'єктів до гілки виконавчої влади не є однаковим. Так, уряд входить до даної гілки влади саме як окрема структурна ланка системи органів виконавчої влади і до того ж є вищим органом в цій системі. Що ж стосується Президента, то його становище складніше. Хоча йому надані досить широкі повноваження у сфері виконавчої влади, це аж ніяк 
не свідчить про те, що Президент набув ознак "органу" вико¬навчої влади, а тим паче — "глави" цієї гілки влади.
  У Конституції враховані складні і специфічні відносини поста Президента і виконавчої гілки влади. Реальне становище Прези¬дента полягає в тому, що його статус не уособлюється жодною гілкою влади, а виступає статусом глави держави, але із значними компетенційними преференціями (насамперед установчими і кад¬ровими) щодо виконавчої влади.
  Інакше кажучи, Президент віднесений до виконавчої влади лише функціонально, тобто через певний обсяг своїх повноважень (ком¬петенції). Але він не віднесений до неї структурно, тобто як окрема структурна ланка системи органів виконавчої влади. До речі, саме тому в Конституції України немає визначення Президента як "гла¬ви виконавчої влади". І це — цілком закономірне і правильне рішен¬ня. Адже "глава" гілки влади — це такий суб'єкт цієї влади, який є вищою структурною ланкою певної системи органів, що супере¬чить дійсному стану речей.
  Відсутність у Конституції України наведеного визначення ста¬тусу Президента дає змогу заперечити різним спробам встановления відносин підпорядкованості між Кабінетом Міністрів і Прези¬дентом України. Звідси — підпорядкованість Кабінету Міністрів Президентові свідчить про те, що останній є вищою структурною ланкою щодо уряду. Звідси, до речі, випливає розуміння того, що категорії „ носій повноважень виконавчої влади „ і „орган виконавчої влади „ не повністю збігаються. Зокрема, це наочно підтверджується на прикладі поста Президента, який є "носієм повноважень" але не є "органом виконавчої влади”.
  Згідно з моделлю "подвійного центру" зрозуміло, що правовий статус уряду, який очолюється Прем'єр-міністром, не може і не повинен мати якогось другорядного значення у сфері виконавчої влади. Навпаки, саме Кабінет Міністрів має бути вищою структурною ланкою державного управління, на яку покладається практичне здійснення усіх основних повноважень виконавчої влади. В тому числі і тих, які віднесені до відання Президента України, але не є його виключно одноособовими преференціями, такими, наприклад, як його права на кадрові призначення.
  Останнім часом стан функціонування виконавчої влади в Україні характеризувався тим, що рівень її організуючого впливу на суспільні процеси не задовольняв потреби динамічного розвитку громадянського суспільства, енергійного формування соціально-економічного укладу та демократичної, соціальної, правової дер¬жави. Упродовж останніх років не вдалося досягти такого рівня організації виконавчої влади, коли б її суб'єкти створили функціо¬нально достатню та структурно несуперечливу систему. І це виявляєть¬ся у недосконалості стану багатьох складових елементів механізму державного управління в нашій країні.
Подоланню такого становища у сфері виконавчої влади має сприяти здійснення адміністративної реформи. Її метою є поетапне створення на наукових принципах більш ефективної демократич¬ної системи державного управління, яка має бути достатньо про¬зорою для громадськості, а витрати на її утримання повинні бути адекватними фінансово-економічному стану держави. Початком практичного здійснення адміністративної реформи слід вважати прийняття Указу Президента України від 22 липня 1998 р. "Про заходи щодо впровадження Концепції адміністратив¬ної реформи в Україні". Цим Указом було схвалено основні поло¬ження Концепції адміністративної реформи, яка була розроблена створеною на рік раніше (у 
липні 1997р.) Державною комісією з проведення в Україні адміністративної реформи. Головною особливістю адміністративної реформи в Україні є те що вона почалася з вищих ланок системи органів виконавчої влади. При цьому її концептуальні засади певною мірою враховують, що дійсно науковий підхід до радикального реформування управлінського апарату - як системи органів виконавчої влади має базуватися на системній ідеології, головним в якій є виявлення та підтримування так званих інтегративних властивостей (ознак, якостей) апарату.Вирішальною передумовою системного реформування управлінського апарату є оцінювання фактичної результативності діяльності апарату з точки зору ефективного забезпечення ним нагальних по¬треб зовнішнього керованого середовища - економічного, політич¬ного, соціального, культурно-духовного з метою зростання якості життя кожної людини та суспільства в цілому.
  Ключовий характер для закріплення правово¬го статусу Кабінету Міністрів України має його конституційне визначення як "вищого органу у системі органів виконавчої влади (ст. 113 Конституції). Тим самим, по-перше, визначається, що Кабінет Міністрів України посідає місце вищої ланки відносно всіх інших органів виконавчої "вертикалі", тобто він очолює систему даних органів. Інакше кажучи, Кабінет Міністрів виконує роль "уряду". Це поняття у розумінні вищого колективного суб`єкта виконавчої влади є родовим для будь-якої форми держави правління, хоч і отримує в різних країнах різні назви. Відсутність у згаданій конституційній статті прямої характеристики Кабінету Міністрів як "уряду" не заперечує прийнятності саме такої його неформальної оцінки, але і не дозволяє офіційно використовувати термін „уряд” як паралельну назву Кабінету Міністрів України. По-друге, визначення Кабінету Міністрів України "вищим органом у системі органів" закономірно передбачає наявність органів нижчого рівня, оскільки ієрархічність структурного устрою є органічною властивістю будь-якої цілісної управлінської системи. Відповідно до тексту Конституції України система органів виконавчої влади охоплює, поряд з "вищим" органом, також "інші", включаючи до них "центральні" і "місцеві", органи виконавчої влади. По-третє, шляхом визначення Кабінету Міністрів вищим орга¬ном у системі органів виконавчої влади цілком враховується об'єктивна наявність згадуваного вище дуалізму виконавчої вла¬ди на рівні її вищих суб'єктів, тобто певного розподілу повнова¬жень цієї гілки влади між Президентом України і Кабінетом Міністрів України.
  З точки зору забезпечення ефективної взаємодії органів вико¬навчої "вертикалі" треба акцентувати увагу на тому, що при кон¬ституційному закріпленні функцій Кабінету Міністрів щодо керівництва центральними і місцевими органами виконавчої влади (п. 9 ст. 16) не зазначена така важлива функція, як контроль з боку Кабінету Міністрів за роботою органів нижчого рівня. Контроль означає постійне спостереження за ходом і наслідками цієї роботи, усунення можливих її відхилень від бажаного стану. Такий контроль супроводжується при необхідності також вимогами звітування органів нижчого рівня перед Кабінетом Міністрів. Зокрема, згідно зі ст. 118 Конституції України голови місцевих державних адміністрацій "підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня" (частина п'ята), і місцеві державні адміністрації "підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня" (частина сьома). Особливе правове становище окремих центральних або місцевих органів виконавчої влади має визначатися виключно спеціальними законами.
Слід врахувати, що наведений в ст. 116 Конституції України перелік цілей, завдань і функцій Кабінету Міністрів є відкритим, тобто невичерпним, оскільки Кабінет Міністрів також виконує й інші функції, визначені не тільки Кон¬ституцією та законами України, а й актами Президента України.
  Серед законодавчих актів, в яких додатково визначаються функції Кабінету Міністрів, центральне місце посідає Закон Ук¬раїни "Про Кабінет Міністрів України", в якому мають детальні-ше, ніж у Конституції, висвітлюватися не лише завдання, функції і повноваження, а й організація та порядок діяльності Кабінету Міністрів.
  Ще одна суттєва особливість правового статусу Кабінету Міністрів полягає в тому, що будь-який акт Кабінету Міністрів може бути скасований Президентом України за його вільним розсудом, тобто без будь-якого обмеження мотивів такого скасування (п. 16 ча¬стини першої ст.106 Конституції), включаючи, природно, і мотиви невідповідності, порушення чи суперечності із законами або актами Президента України. В основу проведення організаційних змін у Кабінеті Міністрів та в його апараті має бути покладено чітке уявлення про сукупність функцій уряду, визначених Конституцією та законами України. Зокрема, слід розмежувати такі групи функцій.
 функції Кабінету Міністрів України як колегіального органу, які виконуються шляхом проведення засідань уряду. До цієї групи функцій належать, зокрема: вироблення і реалізація політики уряду; прийняття актів (постанов і розпоряджень) Кабінету Міністрів; реалізація права законодавчої ініціативи; обговорення найважливі¬ших питань життя держави та суспільства, а також діяльності самого Кабінету Міністрів; заслуховування звітів членів Кабінету Міністрів та керівників центральних і місцевих органів виконавчої влади.
 функції Кабінету Міністрів України, які виконують члени уря¬ду. Виходячи з стратегічного завдання Кабінету Міністрів, що полягає у виробленні політики уряду та її здійсненні, до цієї групи функцій належать: керівництво з боку Прем'єр-міністра ро¬ботою Кабінету Міністрів, його апарату; спрямування, координа¬ція та контролювання діяльності центральних та інших підвідом¬чих Кабінету Міністрів органів виконавчої влади; ведення переговорів, підписання міжнародних договорів від імені Кабіне¬ту Міністрів.
  Зміни в організації роботи Кабінету Міністрів обумовили напрями реорганізації апарату Кабінету Міністрів. Завданням апарату є організаційне, інформаційно-аналітичне, правове, матеріально-технічне обслуговування Кабінету Міністрів, його комітетів. Запроваджена назва апарату Кабінету Міністрів - Секретаріат цілком відповідає визначеним для нього завданням та функціям. Секретаріат допомагає Прем'єр-міністру та віце-прем'єр-міністрам в організації роботи уряду; забезпечує, щоб про документи, які подаються до Кабінету Міністрів та комітетів, були поінформовані всі відповідні міністри і міністерства; забезпечує документування рішень Кабінету Міністрів та комітетів, надсилання цих рішень до міністерств і отримання урядом інформації про їх виконання; організовує зв'язок між віце-прем'єр-мигістрами та міністрами щодо здійснення рішень урядових комітетів; забезпечує зв'язок з Апаратом Верховної Ради та Адміністрацією Президента і забезпечує, щоб їх було поінформовано про рішення Кабінету Міністрів; за¬безпечує правову експертизу проектів рішень Кабінету Міністрів. Очолює Секретаріат державний службовець найвищого посадового рівня — Держав¬ний секретар Кабінету Міністрів. Він не має обов'язково звільня¬тися з посади з мотивів формування нового складу Кабінету Міністрів чи обрання нового Президента України.
  Нормативно-правову основу взаємодії органів виконавчої вер¬тикалі складають компетенційні закони, тобто закони про організацію, повноваження і порядок діяльності органів виконавчої влади.
  Зараз невідкладно треба зосередити увагу на проблемах, які виникають у системі "уряд — центральні органи виконавчої влади”. В Конституції уряд і міністерства віднесені до різних щаблів ієрархії виконавчої влади. За своєю суттю адміністративна реформа передбачає, по-перше, наближення апарату виконав¬чої влади до потреб суспільства і кожної окремої людини; а, по-друге, створення такої системи державного управління, яка відповідала б стандартам демократичної, правової держави із соціально орієнтованою ринковою економікою. На жаль, саме в та¬кому, демократичному вимірі здійснення адміністративної реформи зустрічає найбільше ускладнень і потребує суттєвої активізації та поглиблення.
  Такий підхід потребує якісно нового погляду на сутність та функціональну орієнтацію виконавчої влади. Цей погляд полягає в тому, що виконавча влада має бути спрямована не стільки на організацію управління суспільними справами з боку держави, скільки на виконання державою функцій щодо: створення належних умов для повноцінної реалізації громадянами в сфері стосунків з державними органами своїх прав і свобод; надання населенню (фізичним і юридичним особам) багатоманітних управлінських послуг; здійснення цілеспрямованого "внутрішнього" контролю за виконанням управлінськими органами, їх посадовими особами покладених на них обов'язків стосовно забезпечення прав і свобод громадян; вжиття відповідних заходів адміні¬стративного реагування у випадках оскарження громадянами рішень, дій та бездіяльності, що порушують їх права і свободи.

  Місцеві державні адміністрації при здійсненні своїх повнова¬жень підконтрольні Кабінету Міністрів України. Формою такого контролю є інформація та щорічне подання місцевими державни-ми адміністраціями звітів Президенту України і Кабінету Міністрів України про виконання покладених на них повноважень, а також про суспільно-політичний, соціально-економічний розвиток відпо¬відної території. Контрольна функція вищих органів виконавчої влади за місце¬вими державними адміністраціями, їх формуванням і діяльністю має вияв у призначенні на посаду голів місцевих державних адмініст¬рацій, яке здійснює Президент України за поданням Кабінету Міністрів України. Відповідно до ст.8 Закону України "Про місцеві державні адміністрації" кандидатури на посади голів обласних дер¬жавних адміністрацій виносяться на розгляд Кабінету Міністрів України Прем'єр-міністром України, а на посади голів районних державних адміністрацій виносяться головами відповідних обласних державних адміністрацій. В ієрархічній структурі органів виконавчої влади законодавчо закріплюється і функція контролю, яка здійснюється цим органом щодо підпорядкованих органів.
  Обласні державні адміністрації в межах своїх повноважень здійснюють контнтроль за діяльністю районних державних адміністрацій, які, крім систематичного подання інформації про свою діяльніст щорічно звітують перед ними. Законом України "Про місцеві державні адміністрації" у ст.16 визначаються повноваження щодо здійснення державного контролю місцевими державними адміністраціями. У межах, визначених Конституцією і законами України, місцеві державні адміністрації здійснюють на відповідній території контроль за: збереженням і раціональним використанням державного майна; станом фінансової дисципліни обліку та звітності; виконанням державних контрактів і зобов'язань перед бюджетом; належним і своєчасним відшкодуванням шкоди заподіяної державі; використанням та охороною земель, лісів, надр, води, атмосферного повітря, рослинного і тваринного світу та інших природних ресурсів; охороною пам'яток історії та культури, збереженням житлового фонду; додержанням виробниками продукції стандартів, технічних умов та інших вимог, пов'язаних з якістю та сертифікацією; додержанням санітарних та ветеринарних правил, збиранням, утилізацією і захороненням промислових, побутових та інших відходів, додержанням правил благоустрою, додержанням архітектурно-будівельних норм, правил і стандартів, правил торгівлі, транспортного, комунального обслуговування, законодавства про захист прав споживачів; законодавства з питань науки, мови, реклами, освіти, культури, охорони здоров'я мате¬ринства та дитинства, сім'ї, молоді та неповнолітніх, соціального захисту населення, фізичної культури і спорту; охороною праці та своєчасною і не нижче визначеного державою мінімального розміру оплатою праці; додержанням громадського порядку, правил тех¬нічної експлуатації транспорту та дорожнього руху; законо¬давства про державну таємницю та інформацію.
  У Законі України "Про місцеві державні адміністрації" знайшли врегулювання відносини з питань підконтрольності місцевих дер¬жавних адміністрацій вищим органам виконавчої влади, здійснен¬ня повноважень місцевих державних адміністрацій керівниками те¬риторіальних органів міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, а також відносини між місцевими державними адміністраціями різного територіального рівня. Зокрема, згідно зі ст. 31 та 31 Закону України "Про місцеві державні адміністрації” місцеві державні адміністрації та їх голови при здійсненні своїх повноважень підзвітні і підконтрольні Кабінету Міністрів. Вони взаємодіють із відповідними міністерствами та іншими центраяьними органами виконавчої влади, а їх структурні підрозділи підзвітні і підконтрольні відповідним міністерствам та іншим центральним органам виконавчої влади. У цьому законі знайшли своє відображення не лише суб'єкти контролю, а і методи та форми його проведення, що на сьогодні дуже актуально. 
  Отже, функція контролю має закріплення в Конституції України, законах та підзаконних актах, що регулюють діяльність органів виконавчої влади. Одначе є потреба в норматививному акті, який би закріпив основні принципи контролю, механізм його проведення та координацію здійснення у всіх сферах і галузях управлінської діяльності. Сьогодні загальновизнано, що існуюча в Ук¬раїні система державного управління залишається в цілому неефек¬тивною, в ній поєднуються як інститути, що дісталися у спадок від радянської доби, так і нові інститути, що сформувалися у період незалежності України. Ця система є внутрішньо суперечли¬вою, незавершеною, громіздкою і відірваною від людей, внаслідок чого існуюче державне управління стало гальмом у проведенні кон-структивних соціально-економічних і політичних реформ. Тому по¬стала необхідність комплексної перебудови існуючої в Україні сис¬теми державного управління всіма сферами суспільного життя. Йдеться про реформування всіх інститутів державної влади: зако¬нодавчої, виконавчої, судової. Відповідно до указу Президента України Л.Д. Кучми від 7 лип¬ня 1999 р. діє Державна комісія з проведення в Україні адміністра¬тивної реформи12. Нею розроблена концепція адміністративної ре-форми та заходи щодо її проведення. Метою адміністративної реформи, як це визначено в концепції, є поетапне створення такої системи державного управління, що забез¬печить становлення України як високорозвинутої, правової, цивілізо¬ваної європейської держави з високим рівнем життя, соціальної ста¬більності,культури та демократії, дасть змогу стати їй впливовим чинником у світі та Європі. Її метою є також формування системи державного управління, яка стане ближчою до потреб і запитів людей, а головним пріоритетом її діяльності буде служіння народові, національним інтересам. За час, що минув, зроблені тільки перші кроки на визначеному шляху адміністративної реформи. Вони стосуютьсялише централь¬них органів виконавчої влади і фактично зведені до разової акції — ліквідації певних міністерств, відомств, зміни змісту, форм і методів їх функціональної діяльності. Укази Президента, що прийняті в грудні 1999 р., значно поглиблюють адміністративну реформу, в них більш чітко визначено склад Кабінету Міністрів України, місце міністерства в системі центральної виконавчої влади, роль і відпові¬дальність міністра як члена Кабінету Міністрів України, порядок вирішення кадрових питань. Однак стан справ прак¬тично не поліпшується. Після прийняття Постанови Кабінету Міністрів України від 26 лютого 2000 р. № 403 про скорочення працівників органів вико¬навчої влади до 180 724 одиниць тільки за наступні чотири місяці ця кількість збільшена на 2519 одиниць. Реформа системи державного управління може дати суспільний ефект, коли одночасно будуть реформуватися всі гілки державної влади, рішуче реформуватися система державної служби і передусім повинні бути ліквідовані грунт і умови, що породжують бюрократизм і корупцію. 
  Отже, роблячи висновок про діяльність органів виконавчої влади, можна сказати, що основним напрямком цієї діяльності є реалізація двох функцій: виконавчої та розпорядчої. А саме, що ці органи виконують нормативні приписи та акти законодавчої влади, а також для виконання цих актів від свого імені видають управлінські акти та дають відповідні розпорядження.  

ПРЕЗИДЕНТСТВО В УКРАЇНІ.
  Інститут президентства посідає особливе місце в системі органів державної влади. Він за загальною думкою не уособлює окремого виду державної влади, але бере участь у здійсненні майже всіх загальновизнаних видів влади в межах наданих повноважень. Для України цей інститут є відносно новим і перебуває в стадії становлення, як і Українська держава. Відповідно проблеми щодо цього інституту, його статусу, виборів, функцій все більше привертають увагу дослідників. Становлення інституту Президента України було ключовим у реформуванні державної влади, пов’язаному з проголошенням її незалежності та зміною конституційного ладу України.
Вибори Президента в Україні.
  Характер виборів Президента зумовлюється в кожній країні насамперед його статусом: глави держави і глави виконавчої влади або іншим статусом. Якщо Президент є лише главою держави, то він обирається її парламентом. Якщо ж Президент є главою держави і главою виконавчої влади, то він обирається народом, тобто громадянами відповідної держави.
  Відповідно до ст..103 Конституції Президент України обирається на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п’ять років. Принцип загальності виборів Президента передовсім означає, право обирати мають громадяни України , яким а день проведення виборів виповнилось 
вісімнадцять років. Не мають права голосу громадяни, визнані судом недієздатними.
  Разом з тим чинна Конституція передбачає низку умов, яким має відповідати кандидат на пост Президента, зокрема, щодо віку, місця народження, володіння державною мовою тощо. 
  Президентом може бути обраний громадянин України , який на день проведення виборів досяг тридцяти п’яти років, має право голосу, проживає в Україні протягом останніх десяти років перед днем виборів та володіє державною мовою.  
  Одна й та сама особа не може бути Президентом України більше ніж два строки підряд. 
Функції і повноваження Президента України. 
 Основні функції і повноваження Президента України визначаються Конституцією. за Конституцією, Президент є главою держави і виступає від її імені. Він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина. Президент забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави (згідно ст. 102, 106 Конституції України ).
  Як глава держави Президент України має ряд повноважень щодо призначення й оголошення виборів і референдумів як форм безпосередньої демократії та щодо формування і функціонування органів державної влади. Особливе місце серед повноважень президента в кожній країні посідають його повноваження щодо парламенту, зокрема, право розпускати парламент, яке мають глави держав у парламентських та напівпрезидентських республіках. Це право глав держав вважається істотним важелем у системі стримань і противаг у їх відносинах з парламентом. Ряд повноважень Президента України стосуються його права впливу на законодавчу та іншу діяльність Верховної Ради. Пріоритетним серед них є право законодавчої ініціативи. До того ж в законопроекти, визначені Президентом як невідкладні, мають розглядатися Верховною Радою позачергово. Президент має також значні повноваження на завершальній стадії законодавчого процесу: підписання та оприлюднення законів. Одним з найважливіших і найдієвіших повноважень Президента як глави держави є його установчі повноваження щодо формування органів виконавчої влади: Кабінету Міністрів, міністерств, інших центральних органів виконавчої влади та місцевих державних адміністрацій. Так, відповідно до ст.. 106 Конституції України Президент України призначає за згодою Верховної Ради України Прем’єр-міністра України та припиняє його повноваження, приймає рішення про його відставку; призначає за поданням Прем’єр-міністра України членів Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади, агітації також голів місцевих державних адміністрацій та припиняє їх повноваження.
  Президент має також ряд інших повноважень щодо формування органів виконавчої влади. Він призначає на посади та звільняє з посад за згодою Верховної Ради Голову Антимонопольного комітету України, Голову Фонду державного майна України; утворює, реорганізовує та ліквідує за поданням Прем’єр-міністра України міністерства та інші центральні органи виконавчої влади; скасовує акти органів Кабінету Міністрів України та акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Президент України також призначає половину складу Ради Національного банку України. 

ПРОКУРАТУРА УКРАЇНИ
  Серед державотворчих проблем, які найближчим часом мають бути вирішені в Україні на засадах її Конституції, чи не найбільш дискусійним і складним виявилося питання про те, якою бути прокуратурі України? Воно викликано тим, що серед конституційних новацій стосовно реформування державних органів найбільш радикальними є нововведен¬ня, спрямовані на зміну прокурорських функцій. Адже Конституція України 1996 р., проголосивши нашу держа¬ву демократичною, поклала на прокуратуру такі функції:
  - підтримання державного обвинувачення в суді;
  - представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом;
  - нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство;
  - нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свобо¬ди громадян.
  Вихід з такого становища надає нам сама Конституція, у пере¬хідних положеннях якої зафіксовано, що прокуратура продовжує виконувати відповідно до чинних законів функцію нагляду за до-держанням і застосуванням законів та функцію попереднього слідства до введення в дію законів, котрі регулюють діяльність державних органів щодо контролю за додержанням законів, та до сформування системи досудового слідства і введення в дію законів, що регулюють її функціонування. 
  Ці закони мають бути розроблені, прийняті й введені в дію, коли для цього виникнуть відповідні об'єктивні умови. А поки що поряд із здійсненням старих традиційних конституційних функцій, а саме загального нагляду і слідства прокуратура повинна чітко і ефектив¬но виконувати функції, визначені діючою Конституцією України. Оскільки ст. 123 Конституції встановлює, що організація і порядок діяльності органів прокуратури визначається законом, то саме шляхом внесення змін до Закону України "Про прокуратуру" слід вра¬хувати весь позитивний досвід прокуратури, її демократичні засади стосовно виконання нею прокурорських функцій.
  В основу перетворень організації і діяльності прокурорських органів має бути покладена концепція розвитку прокуратури на перехідний період. Вона має виходити з того, що реформування прокуратури як складової частини правоохоронної системи слід проводити у загальному руслі державно-правової реформи. Організація, функції і напрями діяльності сучасної прокуратури України об'єктивно залежать від соціальних, економічних, політич¬них та інших умов життєдіяльності нашого суспільства.
  У підсумковому документі панєвропейської конференції "Трансформація прокуратури в орган, сумісний з демократичними прин¬ципами права", що була проведена Радою Європи за участю 16 європейських країн (травень 1993 р.), підкреслювалась неспроможність намагань реформувати прокурорську систему однієї країни, по¬вністю скопіювавши її з прокуратури іншої країни. Учасники кон¬ференції дійшли висновку, що створювати нову прокуратуру важко навіть в умовах стабільності, а ще важче — у період економічних, політичних і соціальних змін.
  Діюча сьогодні в Україні прокуратура —інститут, який відпові¬дає об'єктивним потребам нашого суспільства. Головна її особ¬ливість полягає в тому, що вона є прокуратурою змішаного (нагля¬дово-обвинувального) типу, виконуючи функції як нагляду за виконанням законів, так і кримінального переслідування. Саме ця 
випробувана часом конструкція побудови прокурату¬ри України була визнана в ряді найважливіших державних доку¬ментів часів, коли наша країна стала на шлях розвитку незалежної демократичної правової держави. Вже в Декларації про держав¬ний суверенітет України від 16 липня 1990р. було проголошено, що найвищий нагляд за точним і однаковим виконанням законів здійснюється Генеральним прокурором Української РСР. Декла¬рація мала стати основою для нової Конституції і законів України. Закон України "Про прокуратуру", прийнятий 5 листопада 1991 р., закріпив це положення Декларації, визначивши, що вищий нагляд за додержанням і правильним застосуванням законів Кабінетом Міністрів України, міністерствами, державними комітетами, відомствами, іншими органами державного і господарського управління та контролю, Урядом Автономної Республіки Крим, місцевими радами, їх виконавчими і розпорядчими органами, військовими частинами, політичними партіями, громадськими організаціями, незалежно від форм власності, підпорядкованості та приналежності, посадовими особами та громадянами здійснюється Генеральним прокурором України і підпорядкованими йому прокурорами. Прокуратура наділена також повноваженнями здійснювати кримінальне переслідування порушників законів. 
  У проекті Конституції України, схваленому Кон¬ституційною комісією України 23 листопада 1995 р., було зафіксо¬вано, що нагляд за законністю в Україні та підтримання обвинува¬чення у судах здійснює Генеральний прокурор України та підпорядковані йому прокурори, які зобов'язані вживати заходів щодо забезпечення дотримання закону, усунення його порушень, від кого б вони не виходили. У проекті Конституції України, схвалено¬му Конституційною комісією 11 березня 1996 р., уже не йшлося про загальний нагляд, але зазначалося, що на прокуратуру покладаєть¬ся розслідування злочинів у випадках, визначених законом.
  Розробники проекту Конституції України, не маючи чіткої, нау¬ково обґрунтованої концепції побудови прокуратури нашої держа¬ви, спираючись переважно на зобов'язання, які взяла на себе Украї¬на при вступі до Ради Європи, визначені у Висновку № 190 (1995) Парламентської Асамблеї Ради Європи щодо вступу України до Ради Європи, де зазначалося, що роль та функції Генеральної прокура¬тури буде змінено (особливо щодо здійснення загального нагляду за додержанням законності) шляхом перетворення цього інституту на орган, який відповідатиме принципам Ради Європи, відмови¬лись від установлень стосовно прокуратури в Україні, закріплених у Декларації про державний суверенітет України, офіційній концепції нової Конституції України, інших державних актах. До останнього часу в процесі підготовки проекту Конституції України точилася суперечка стосовно того, до якої гілки влади віднести прокуратуру (від чого залежало і визначення її функцій, і порядок призначення Генерального прокурора України та інші питання) — до судової чи виконавчої? Так це питання і не було вирішено. Не була врахова¬на думка вчених, а також керівників прокуратури щодо необхідності збереження за прокуратурою функцій загального нагляду і слідства. надання їй права законодавчої ініціативи тощо. Сьогодні чітко вималювалась ситуація, за якої стають очевидними прорахунки авторів, що конструювали в проекті Конституції розділ VII "Прокуратура" і визначили її функції, закріплені в Основному Законі України. Чинна Конституція 
України фактично відмовляється від традиційної моделі прокуратури з її загально наглядовими і слідчими функціями. Докорінна зміна конституційного статусу прокуратури, обмеження її владних повноважень, а відтак і послаблення її ролі у забезпеченні законності і подоланні злочинності в країні, не знаходять, схвалення не тільки прокурорських працівників та вчених — дослідників проблем прокуратури, а й значної частини громадян. Треба зазначити, що прокуратурою виявляються численні пору¬шення законів у діяльності державних органів, які самі повинні за-безпечувати додержання законності. Недарма нашу прокуратуру називають службою законності. Це— багатофункціональна держав¬на структура, яка є традиційною для вітчизняної правоохоронної системи, її існування в сучасних умовах є об'єктивно необхідне для суспільства і держави. Саме як орган, незалежний від інших гілок влади, прокуратура може ефективно виконувати свої функції. Намагання ж віднести прокуратуру до тієї чи іншої гілки влади, до системи виконавчих або судових органів негативно впливають на нормальне функціонування прокурорської системи, адже у дер-жавному механізмі вона виконує особливі, властиві тільки їй функції і ні за своїм генезисом, ні за характером повноважень не належить до органів жодної гілки влади, тим більш не є жодній з них підпо¬рядкованою. Цим об'єктивним, науково обґрунтованим положен¬ням сьогодні протистоять всілякі кон'юнктурні інтереси, політичні і особисті амбіції, які спрямовані на обмеження самостійності прокуратури, послаблення її ролі у забезпеченні законності та здійсненні боротьби із злочинністю. 
  У системі поділу державної влади прокуратура підсилює механізми стримань і противаг, виступає як орган державного нагляду за дотриманням законів27. Саме принцип поділу влади і сувора відповідність діяльності прокуратури Конституцій законам України є основою її незалежності. Слід зазначити, що ця незалежність ні в якому разі не означає зверхність прокуратури над іншими органами державної влади. В функції, організаційна побудова визначається законами України, які приймаються Верховною Радою України деякі питання регулюються указами Президента України і постановами Ка¬бінету Міністрів України. Її діяльність так або інакше перебуває під контролем вищих владних структур, що здійснюється у різних формах.
  Так, Генеральний прокурор України, який очолює прокуратуру України, призначається на посаду за згодою Верховної Ради України та звільняється з посади Президентом України. Генеральний прокурор України призначає на посади свого першого заступника і заступників, а також керівників управлінь і відділів генеральної прокуратури. Останні одночасно є його старшими помічниками та помічниками. Генеральний прокурор має також радників і старших помічників з особливих доручень. Положення про структурні підрозділи центрального апарату затверджуються Генеральним прокурором України. Верховна Рада України може висловити недовіру Генеральному прокуророві Ук¬раїни, що має наслідком його відставку з посади. Верховна Рада України визначає видатки державного бюджету на фінансування прокуратури, встановлює порядок відшкодування шкоди, завданої юридичним і фізичним особам незаконними діями органів проку¬ратури за рахунок коштів на її утримання. Суд, під час розгляду конкретних кримінальних справ, контролює законність та обґрунтованість притягнення громадян до кримінальної відповідальності, розглядає скарги на постанови прокурорів про арешт і т.д. Вища рада юстиції розглядає питання про несумісність посади прокурора із заняттям іншою діяльністю, а також скарги прокурорів на рішен¬ня про притягнення їх до дисциплінарної відповідальності. Визначаючи відповідність 
Конституції України тих чи інших за¬конодавчих актів, певну регулюючу роль у здійсненні діяльності прокуратури, а також визначенні її положення в державному ме-¬¬ 
ханізмі, відіграє Конституційний Суд України. Так, своїм рішенням від 30 жовтня 1997 р. він визнав неконституційним положення час тини четвертої ст. 12 Закону України "Про прокуратуру" щодо мож¬ливості оскарження прийнятого прокурором рішення до суду лише у передбачених законом випадках. Здійснюване нормативне регулювання організації і діяльності органів прокуратури владними структурами різних гілок влади, питань їх взаємодії з іншими державними органами, спростовує постійні напади на прокуратуру як на державний орган, який ніби¬то здійснює тотальний та необмежений контроль, а сам перебуває поза будь-яким контролем. Така позиція противників незалежної централізованої прокуратури, як бачимо, не має відповідного ґрунту. Існування тотального і необмеженого контролю з боку прокура¬тури спростовується і тим, що, здійснюючи один із важливих на¬прямів своєї роботи — координацію діяльності правоохоронних органів по боротьбі зі злочинністю, вона взаємодіє в цьому напрямі як з правоохоронними органами (на засадах координації), так і з керівниками місцевих органів виконавчої влади та місцевого само¬врядування. З метою підвищення ефективності координації діяль¬ності правоохоронних органів прокуратура взаємодіє з судами шля¬хом взаємного інформування про стан злочинності і судимості, використання даних судової статистики та матеріалів судової практики при розробленні заходів щодо посилення боротьби зі злочинністю, проведення спільних семінарів і конференцій. Практикується запрошення голів судів та керівників органів юстиції для участі в координаційних нарадах правоохоронних органів.
  Не помиляючись можна сказати, що взаємодія органів прокуратури з іншими державними органами, а також з органами місцевого самоврядування підсилює її роль і значення в державі і, безсумнівно, підвищує ефективність діяльності не тільки її, а й органів, з якими вона взаємодіє.
  Необхідність реформування українського законодавства щодо організації та діяльності прокуратури України зумовлена ще і зміна¬ми структури та функцій органів державної влади та управління а також суспільних відносин в цій сфері. На нових засадах формуєть¬ся система органів судової влади, створені нові інститути, покликані здійснювати захист прав людини, змінюється координація взаємодії управлінських органів, водночас з розширенням прав суб'єктів гос-подарювання звужується сфера діяльності контролюючих та нагля¬дових органів. Але необхідність реформування законодавства у заз¬наченій галузі продиктована насамперед новелами, що містять статті розділу VII та ст. 9, 13 перехідних положень Конституції України.
  Ускладнення завдань органів прокуратури України в сучасний період вимагають посилення уваги до організаційних сторін їх діяльності більш детальної законодавчої регламентації їх оптимальної структури і правомочності всіх ланок прокурорської системи. Роз¬виток законодавства про прокуратуру — один з важливих шляхів удосконалення системи прокурорських органів. Воно повинно уві¬брати все найкраще, що вже досягнуто органами прокуратури. Од¬ночасно воно покликано створювати найбільш сприятливі умови для подальшого розвитку і вдосконалення організації і діяльності прокуратури України. В плані розвитку законодавства про прокуратуру чимало про¬блем як загальнотеоретичних, так і прикладних належить вирішити юридичній науці з урахуванням аспекту реформування прокурорсь¬ких органів на основі Конституції України. 

ВИСНОВОК.
  Аналізуючи тему поділу влад у державі, можна зробити висновок, що поділ влад справді необхідний для держави, яка розвивається демократичним шляхом. Це насамперед відноситься до України, яка зараз проходить етап розвитку демократії, хоча за Конституцією України вона вже давно є демократичною. 
  Щоб розвиватися належним шляхом, на мою думку, насамперед необхідно дотримуватись теорії поділу влад у державі. В Україні влада поділяється на законодавчу, виконавчу і судову. Для кращого їх функціонування необхідно, щоб жодна з названих влад не здійснювала впливу одна на одну. Але зараз, на мою думку, більш впливову роль має виконавча влада, ніж інші – законодавча й судова. 
  Також у розвитку держави активну роль приймають не лише вищеназвані органи, а й органи механізму стримань і противаг. До них відноситься насамперед Прокуратура України , Президент України, та Національний банк України. Так, прокуратура підсилює механізм стримань і противаг, виступає як орган державного нагляду за дотриманням законів. Президент України не уособлює жодну з гілок влади, а виступає статусом глави держави, але із значними компетенційними преференціями щодо виконавчої влади. Національний банк України є центральним банком України і особливим центральним органом управління. Він також є підзвітним Верховній Раді України та Президенту України в межах їх конституційних повноважень.
  Отже, дивлячись на історію розвитку поділу влад у державах, можна зробити висновок, що становлення і розвиток демократичної держави не може проходити гладко без правильного поділу влад, які повинні бути завжди взаємодіючими та жодна з них не повинна здійснювати вплив на іншу.

ЛІТЕРАТУРА:
1. Арон Реймон. Демократия й тоталитаризм. — М., 1993. 
2. Барнашов А. М. Теория разделения властей: становление, развитие, применение.-Томск, 1988.  
3. Бернард Г. Сігал. Створення конституції для народу чи республіки, які здобули свободу /переклад з англ.- К., 1993.-с.13-16
4. Гурне Бернар. Державне управління. — К., 1993. 
5. Глущенко В. В. Теория государства и права.- ООО НПЦ «Крылья»,-2000
6. Закон України "Про підприємництво в Україні". — К., 1991.
7. Закон України "Про власність". — К., 1991. Конституційні акти України. 1917— 1920. — К., 1992. 
8. Конституции буржуазных государств. — М., 1982. 
9. Копейчиков В.В. Механизм советского государства. — М., 1968.
10. Копейчиков В. В. Загальна теорія держави і права.- Київ, „ЮРінком” 1997.
11. Петрухин И.Л. Правосудие: время реформ. — М., 1991.
12. Сиренко В.Ф. Интерес — власть — управление. — К., 1991.
13. Шемшученко Ю.С. Влада і демократія // Радянська Україна.-1989.-30 березня.
14.Шемчушенко Ю.С.Державотворення і правотворчість. К.: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького, 2001.